Закодована країна

0

Дата: 29-11-2010 | Автор: press-center | Размещено: Аналітика , Власть и политика
1 Star 2 Stars 3 Stars 4 Stars 5 Stars ( 1 votes, average: 5.00 out of 5)
Loading ...  Loading ...

Податковий кодекс – частина загальної політики Партії регіонів з перетворення підприємців на залежних від влади та великого бізнесу

Про Податковий кодекс вже сказано дуже багато. Практично всі експерти, які в темі, давно висловилися щодо недоліків цього документа, можливостей для махінацій і зловживань, які відкриваються перед співробітниками податкових органів після його ухвалення. Варто було розглядати останній варіант у парламенті, прийняти проект у цілому, щоб свою думку висловили підприємці. Чимало говорять про те, що нинішній уряд обіцяв податкові канікули, а натомість повісив на малий бізнес податкове ярмо. Особисто мене це не дивує. Це частина політики, яку проводить влада.

Почну з найактуальнішого – Податкового кодексу. Що в ньому основне? Те що після його прийняття більшість підприємців втратять можливість працювати на себе. Зміни в спрощеній системі, жорсткість правил адміністрування, врешті-решт, касові апарати для ринкових торговців роблять самозайнятість дуже проблемною. Фактично багатьох підприємців змушують іти у великі компанії олігархів або держконтори. Тобто працювати або на державу, або на роботодавця. Люди, які обирали можливість працювати на себе і бути вільними, втратять цю свободу, зате ринок праці не відчуватиме дефіциту рабської сили. До речі, виходить цікавий каламбур – у рабство до роботодавця. Це перше.
Друге – це Трудовий кодекс. Не знаю, наскільки уважно його читали більшість наших громадян, бо проти нього практично не було виступів, однак цей документ фактично робить законною залежність працівників від підприємства. Робочий тиждень збільшується з 40 до 48 годин і, по суті, стає шестиденним. Тобто людина, яка нині має гарантовані два вихідних, може почати працювати за нормами, скасованими в СРСР ще в 60-х. Однак тоді в цьому була сувора необхідність – країна відновлювалася після війни, і справді треба було багато робити. Зараз, напевно, працювати доведеться в ім’я великих доходів олігархів. Крім того, чимало прав, які були в трудовому законодавстві, ліквідуються. Наприклад, оплата понаднормових. І вплинути на роботодавця буде практично неможливо. Тому що єдина примарна можливість для цього – це профспілка. А хто в нас просуває цей Трудовий кодекс? Саме Федерація профспілок на чолі з Василем Харою. Замість того щоб захищати найманих працівників, вони роблять усе, щоб роботодавці здобули над ними владу.

Що маємо в результаті? Підприємці не можуть бути самозайнятими і не можуть впливати на свого роботодавця. Тобто їхнє фінансове становище потрапляє в залежність не від своїх зусиль, а від доброї волі власників чужих підприємств. А доб’є всіх Житловий кодекс. Поки що люди можуть хоча б звільнитися з робити, маючи дах над головою. Після прийняття кодексу цієї можливості вже не буде – через заборгованість за комунальні послуги людину зможуть запросто виселити з власної квартири. Уряд планує залучити приватних інвесторів до житлово-комунального господарства. Хотів би я подивитися, як український безробітний судиться, наприклад, з іноземною компанією. Відтак люди потрапляють у цілковиту залежність від держави і великих корпорацій.

Та й узагалі ці кодекси складено безграмотно. Наприклад, у Податковий не включені всі норми, які регулюють роботу фіскалів. Є окремий закон про податкову службу, є норми, які потім будуть уточнюватися підзаконними актами. Уявіть собі Кримінальний кодекс, у якому записано: «покарання за (…) встановлюється актами Кабінету Міністрів», «склад злочину визначається за ознаками, які щороку приймаються парламентом». Логіка Податкового кодексу саме така.
Влада, схоже, особливо не переймається протестами тих, хто уважно вчитався в кодекси й збирається справитися з ними «малою кров’ю». Наприклад, чому центр Києва не заблокований за європейським протестним зразком? Тому що минулої п’ятниці Податкова постфактум додала до переліку дозволених для роботи на єдиному податку видів діяльності транспортні перевезення. І таксисти, і маршрутники задумалися: а чи варто брати участь у протестах проти Податкового кодексу? Завтра дадуть щось ринкам, і тоді пристрасті спадуть остаточно. Влада розрахувала правильно: поділяй і владарюй. Це спрацьовувало дотепер, а отже, успішність акцій підприємців залежить від того, чи дадуть вони себе роз’єднати.

Терьохін Сергій, «Український Тиждень»

Голодомор: 23 докази геноциду й жодного спростування

0

Дата: 27-11-2010 | Автор: press-center | Размещено: Історія , Аналітика
1 Star 2 Stars 3 Stars 4 Stars 5 Stars ( 3 votes, average: 5.00 out of 5)
Loading ...  Loading ...

Кількість українців з 1926 по 1939 рр. скоротилася з 31,195 до 28,111 млн., тобто на 11%. За цей же час кількість росіян зросла з 77,791 до 99,591 млн., або на 28%. Населення СРСР загалом зросло на 16%…

Янукович змінив позицію щодо Митного союзу на 180 градусів
Напередодні відзначення роковин Голодомору 1932-1933 років президент Янукович сенсаційно змінив позицію щодо вступу України до Митного союзу з Росією, Білоруссю і Казахстаном. «Коли мені ставлять, наприклад, питання, чи зможе Україна вступити до Митного союзу Росії, Білорусі і Казахстану, – це можливо. Але в нас є процедури, які ми маємо пройти в Україні, наприклад, (внести) зміни до Конституції, які можливі, і їх можна вирішити як в парламенті, так і, наприклад, на всеукраїнському референдумі», – сказав Янукович.

Між тим, ще 27 квітня він заявляв таке: «Україна зробила свій вибір на користь вступу до Світової організації торгівлі кілька років тому… Україна інтегрована в СОТ… і, безумовно, входження до Митного союзу Росії, Білорусі, Казахстану сьогодні є неможливим». Ця фраза неодноразово повторювалася самим Януковичем та його оточенням. «Віктор Федорович і у своїй інавгураційній промові, і під час передвиборчої кампанії чітко і ясно показав, що будь-які нові кроки в міжнародному співробітництві з будь-якими країнами можуть будуватися тільки за умови не порушення вже укладених договорів… Митний союз прямо суперечить і буде дуже сильно ускладнювати членство України у Світовій організації торгівлі. На сьогоднішній день, та й у завтрашньому, післязавтрашньому дні, це питання стояти не може», – заявляла перша заступниця голови Адміністрації Ірина Акімова.

Аж ні, виявляється, тут „порожняк”. Москва задіяла до Януковича такі аргументи, що відмовитися виявилося неможливим: президент з грацією бегемота змінив свою позицію на 180 градусів. Де гарантія, що завтра він не змінить свою позицію в питаннях територіальної цілісності й незалежності країни?

І це при тому, що кілька днів тому на самміті ЄС українська влада запевняла, що орієнтир на ЄС – незмінний. Між тим у самому ЄС чітко кажуть, що зона вільної торгівлі з ЄС (не кажучи про членство) і Митний союз – речі несумісні.

Інше питання: навіщо президент каже про зміну Конституції як умову вступу до Митного союзу, тим більше через референдум? Як відомо, референдумом змінюється розділ «Загальні засади» Конституції, у якому, зокрема, стверджується, що Україна є суверенною і незалежною державою, що суверенітет України поширюється на всю її територію, що територія України в межах нинішнього кордону є цілісною і недоторканною.

На тлі таких загроз той факт, що Віктор Янукович цілком прогінорував демонстративну ліквідацію Росією останньої української організації в РФ, яка займалася питаннями висвітлення Голодомору, виглядає як дрібна деталь, хоча й показова.

Може, варто згадати тих, хто зберігав людське обличчя?

Зрозуміло, що не сам Янукович писав розповсюджену від його імені заяву з нагоди роковин Голодомору. Однак від того її „посили” не менш значущі.

„То був справжній Армагедон, коли люди од голоду втрачали людське», – говориться від імені президента. Може, варто було згадати не лише тих, хто з горя збожеволів, а й тих, хто, помираючи, зберігав людське, рятуючи дітей і близьких?

За Януковичем, це „горе вселюдське”. У Януковича і його голів адміністрацій, які розродилися коментарями з приводу Голодомору (Кіровоградської і Донецької ОДА) горе може бути чиє завгодно – вселюдське, народів СНД, СРСР, навіть Космосу, але тільки не українське.

Президент значно більш різкими словами, ніж режим Сталіна, затаврував істориків, котрі вивчають Голодомор: „З дозволу сказати, «вчених», які „легко перекидаються мільйонами загиблих з голоду». Від 3 мільйонів – до 5 мільйонів – до 7 мільйонів, а то й більше – то це вже кощунство… Це – непростимий гріх».

23 докази геноциду й жодного спростування

Янукович закликає вивчати факти. А факти, такі, що навіть 7 мільйонів жертв може виявитися мінімальною оцінкою.

Якщо Голодомор – не Геноцид, а «спільна трагедія», то як так сталося, що між переписами 1926 і 1937-го років населення СРСР, без урахування українців і казахів, зросло на 119,4%? За цей же час чисельність українців зменшилася на 15,3% від чисельності українців у 1926-му році. Тобто станом на 1937 рік число українців, у разі поширення на них загальносоюзних тенденцій, мало б становити 37,246 мільйона.

А СТАНОВИЛО 26,421 МІЛЬЙОНІВ, ТОБТО НА 10,825 МІЛЬЙОНІВ МЕНШЕ.

Звичайно, можна сказати, що перепис 1937 року організували шкідники троцькісти-бухарінці, за що їх було жорстко, але справедливо покарано радянським правосуддям.

Але як тоді з даними офіційно визнаного в СРСР радянського перепису 1939 року?

За цими даними, кількість українців з 1926-го по 1939-ий роки скоротилася з 31,195 до 28,111 мільйона, тобто на 11 відсотків. За цей же час, приміром, кількість росіян зросла з 77,791 до 99,591 мільйонів, тобто на 28%. Населення СРСР загалом зросло на 16% – зі 147,028 до 170,557 мільйона.

Якби на Україну поширити хоча б середньосоюзні темпи зростання населення, навіть з урахуванням показників України, то тоді кількість українців у 1939 році мала б становити 36,186 мільйона, тобто на 8,075 мільйона більше, ніж їх виявилося насправді.

І це при тому, що ще на початку ХХ століття Україну за швидкістю зростання населення порівнювали з Китаєм. А сьогодні Україна – №1 у світі за швидкістю зменшення населення.

Можна було б поставити Януковичу, який заперечив геноцидний характер Голодомору, ще чимало запитань. Наприклад, такі:

· Чому в селах України, які проводили відповідні обрахунки, кількість загиблих у результаті Голодомору більша, ніж у Другій світовій війні? У ній загинуло щонайменше шість з половиною мільйона мешканців України.

· Чому з усього СРСР в 1932-1933 роках лише в Україні застосовувалися військові операції з огородження, з тим щоб не дати населенню врятуватися від голодної смерті?

· Області України, населені пункти, а також сам кордон УРСР у 1932-1933 роках були оточені військовими загонами, у сутичках з якими загинуло багато втікачів. Цьому є маса доказів та свідчень досі живих людей.

· Чому нічого схожого в інших регіонах СРСР не було?

· Чому єдиним регіоном, крім України, де в 1932-1933 роках були застосовані збройні сили для огородження територій після вилучення харчів у населення, стала Кубань – єдиний регіон СРСР поза Україною, де на той час переважало українське населення?

· Чому по всьому периметру кордону України, від Житомирщини до Луганщини, розташовано численні українські села, які вимирали з голоду, а за кілька кілометрів, за кордоном України, населення інших республік – Росії та Білорусії – не згадує жертв голодомору?

· Чому тільки щодо населення України було ухвалено постанову, яка запровадила вилучення в селян не лише зерна, а всіх без винятку харчових запасів?

· Чому в розпал голоду 22 січня 1933 року Кремль спеціальною директивою наказав не допускати виїзду селян із території України й Кубані в інші райони, а «тих, хто пробрався на північ» негайно заарештовувати, і, після того, як були виявлені «контрреволюційні елементи», висилати на місця попереднього проживання?

· Чому в розпал голодомору, 17 березня 1933 року, було прийнято постанову, згідно з якою вихід із колгоспу допускався тільки з дозволу адміністрації на основі організованого набору робочої сили?

· Чому поселенців і червоноармійців, які заселялися на місце вимерлих селян, влада забезпечувала харчами, а місцеве населення – ні?

· Чому Голодомор проводився паралельно з відновленням масштабних репресій проти культурної еліти України та згортанням українізації в Україні й на Кубані?

· Чому про Голод у Поволжі 1921-1922 років у СРСР можна було вільно писати, а про просту згадку про Голодомор в Україні ще в 1980-х роках можна було потрапити за ґрати? Чому в розпал Голодомору в Україні СРСР називав повідомлення про нього у світі «брудними наклепами» йпродовжував так робити ще десятиліття?

· Чому під час Голодомору в Україні в 1932-1933 роках СРСР експортував за кордон мільйони тонн зерна та значні обсяги інших харчів, чому є маса підтверджень в офіційній біржовій статистиці?

· Убивство мільйонів українців завдало значної шкоди економіці СРСР. Найбільш вразливими до голоду є діти. Вони мали б стати продуктивним населенням і основою економічної могутності країни. Однак СРСР усе одно пішов на їхнє вбивство. В українських селах постійно народжувалися люди, виховані українською мовою в українських традиціях. Врятувати їх від голодної смерті коштувало б копійки в порівнянні з тим, що ці люди щороку заробляли для країни. Однак керівництво СРСР їх не врятувало. Чому?

· Невже в такій країні, як СРСР, де люди часто боялися говорити пошепки під ковдрою, могли вмирати від голоду мільйонами протягом майже двох років без відома й схвалення цього в Москві?

· Чому іноземні дипломати повідомляли про приватні заяви радянських керівників про те, що в Україні в результаті голоду «етнографічний матеріал буде змінено»?

· Радянський Союз здійснив геноцидні дії у вигляді виселення проти низки народів Криму й Кавказу. Невже Сталін більше любив українців?

· Чому свідки розмови Сталіна за участі Постишева і Косіора, заявляли, як Сталін похвалив їх за звіти в Москву про кількість померлих від голоду в Україні і сказав Постишеву: «Ты, Паша, назначен нами туда в роли главгола (главнокомандующего голодом), и этим оружием сделаешь там больше, чем Семен конными армиями. Стасик (Косіор) немного растерялся, а у тебя рука и воля железные»?

· Чи довіряє Віктор Янукович матеріалам з`їзду КПРС і самому Генеральному секретареві Комуністичної партії про те, що Сталін вирішив виселити всіх українців з України: «Українці уникли цієї долі тому, що їх занадто багато й нікуди було вислати. А то він (Сталін) і їх би виселив».

· Ця ідея була реалізована в наказі народного комісара внутрішніх справ СРСР Берії та заступника народного комісара оборони СРСР Жукова від 22 червня 1944 року про виселення всіх українців до Сибіру.

· У своїх спогадах радянські генерали зізналися в існуванні такого наказу та готовності його виконати. Про те, що всіх українців збиралися виселити з України, на ХХ з`їзді КПРС у 1956 році зізнався генеральний секретар КПРС Хрущов.

· Згідно зі спогадами американського державного секретаря Стеттініуса, під час переговорів у Ялті в 1945 році Сталін скаржився на «ненадійне» становище в Україні, та жалкував, що не ухвалив рішення про виселення українців до Сибіру.

· Якщо в 1944 році керівництво СРСР було готове на геноцид українців посеред війни, то чому вони не могли цього хотіти в 1933?

Якби президенту була важливіша правда і повага до земляків (якщо не співвітчизників) за окрик з Москви, то він би дав логічну відповідь на ці питання.

А найголовнішу відповідь мають дати собі українці. До таких катастрофічних наслідків призвела втрата державності у Визвольних змаганнях 1917-1923 рр. І зараз наміром вступити до Митного союзу, змінивши Конституцію, „українська” влада в особі Януковича фактично створює передумову для чергової трагедії. Бо ж ніхто з ідеологів „руского міра” й не збирається приховувати, що для цього „міра” український народ є помилкою, яку треба виправити (викорінити).

Суспільство поділено на тих, хто солідаризується з жертвами Голодомору й тими, хто його організував

У заявах щодо Голодомору, так само як і в інших заявах, котрі стосуються питань історії, українське керівництво стає однозначно на бік Росії, а не на бік української національної ідентичності, яка є постгеноцидною і формується в дуже складних умовах. Це означає, що для нинішнього керівництва Україна є, по суті, чужою – з нею поводяться як із засобом для отримання коштів, а не як із Батьківщиною

Сьогодні слід усідомити, що наше суспільство поділене не на Схід і Захід, а на тих, хто солідаризується з жертвами геноциду 1932-1933 років, і тих, хто з тими, хто організовував і здійснював геноцид. Останніх – незначна меншість. Але вони добре розставлені.

У Партії регіонів є багато людей, які тут не народилися і які не мають родичів в Україні. І звичайно, їм не так близька наша історія. Але коли ти приходиш на чужу землю, твоя цивілізованість визначається тим, чи шануєш ти могили цієї країни. Власне, людська цивілізація почалася з ушанування могил. Так власне історики та археологи визначають початок людської цивілізації. До того, як люди почали вшановувати могили, вони були дикунами.

Судячи з дій влади, не можна виключати, що поставлено й виконується завдання ліквідації Української держави, із забезпеченням матеріальної винагороди її ліквідаторам.

Очевидно, що постгеноцидний характер України послаблює нашу країну, дає можливість робити з нею те, що влада робить сьогодні. Може, ще й тому влада не бажає чесно думати й говорити про Голодомор?

Олександр Палій, історик

http://www.unian.net

Cоціально-генетична спадщина геноциду і тоталітаризму в Україні та шляхи її подолання

3

Дата: 27-11-2010 | Автор: press-center | Размещено: Історія , Аналітика
1 Star 2 Stars 3 Stars 4 Stars 5 Stars ( 3 votes, average: 5.00 out of 5)
Loading ...  Loading ...

Коротко про автора:

Джеймс МЕЙС (18 лютого 1952 — †3 травня 2004) – автор багатьох наукових праць і один із перших дослідників теми Голодомору 1933 року, народився 18 лютого 1952 р. у Маскогі (Оклахома), США. У 1973-му закінчив університет штату Оклахома, потім отримав ступені магістра і доктора історичних наук в університеті Мічигану, де захистив дисертацію на тему «Національний комунізм у Радянській Україні 1919—1933 рр.». Потім Мейса запросили для досліджень Голодомору в Український науково-дослідний iнститут Гарварду, де він працював з Робертом Конквестом, беручи участь у дослідженнях для його книги «Жнива скорботи». З 1986 по 1990 Дж. Мейс був виконавчим директором Комісії Конгресу США з Голодомору, керував її повсякденною роботою і укладав проект висновків комісії. Після 1990 року, не маючи можливості знайти постійну академічну роботу, професор Мейс займав тимчасові посади в Колумбійському та Іллінойському університетах.

У 1993-му Мейс переїхав в Україну, де працював в Інституті етнополітики, викладав політологію в НаУКМА та Християнському університеті.
Саме завдяки його дослідженням світ дізнався про Голодомор в Україні.

Тлумачення самих понять тоталітаризму і геноциду завжди було контроверсійним у західному радянознавстві. Гострі дискусії точилися як навколо дефініювання, так і навколо ідей, які вкладалися в ці поняття. Чимало західних науковців, які отримали вищу освіту під час В’єтнамської війни, вважали США центром світової реакції проти національно-визвольних змагань підколоніальних народів й наукові дослідження подібності між режимами Сталіна й Гітлера сприймали як ідеологію «холодної війни». У 1986 р., наприклад, найпрестижніший американський слов’янознавчий журнал «Slavic Review» опублікував дискусію між Робертом Турстоном і Робертом Конквестом, у якій перший доводив, що у підсталінський період, за винятком «аберації» єжовщини, радянська система ніколи не ѓрунтувалася на страхові. Саму ж єжовщину він розглядав як прояв масової істерії1. І навіть у 1995 р. Аббат Гліссон — професор Браунівського університету в книзі «Тоталітаризм: Внутрішня історія Холодної війни» дуже скептично ставиться до ідеї, що тоталітаризм узагалі мав місце в історії ХХ століття. Навпаки, він пояснює популярність самого терміну у посткомуністичному світі прагненням певних сил уникнути особистої відповідальності за свої вчинки під час старого режиму. Він пише: «Отже, нині прихильники слова мають новий добір союзників: російських інтелектуалів і науковців, яким здається, що немає іншого терміну, що так відповідає досвіду їхньої країни, як тоталітаризм. Так само як у Німеччині після Другої світової війни, тут є елемент самореабілітаційний. Тобто, якщо країна (і сама особа) була в кігтях «тоталітаризму», не можна її звинувачувати — або не дуже… Але зовсім неясно, чи за щораз більшим використанням цього терміну в Росії та інших пострадянських краях ховається щось більше, аніж пошук шляху уникнення вини, експресія образи чи «об’єднання у колектив»2.

Таким чином ставиться під сумнів правомірність визначення сталінської політики в Україні як геноцидної. Отже, як сказав філософ Людвіѓ Вітѓенштайн, потрібно заново дефініювати наші терміни.

На моє тверде переконання: для науковця, ознайомленого з тим, що справді трапилось у часи сталінщини, заперечення самого факту існування тоталітаризму — цілковитий нонсенс. Бо тільки режим з безпрецедентною владою та повною монополією на засоби масової інформації міг маніпулювати одним суспільним класом (робітники) для нападу на інший, проти якого він ніяких суттєвих претензій не мав (селянство). Тільки такий режим міг переконати нормальних людей у неминучості та закономірності існування замаскованого ворога будь-де і в будь-кому й культивувати у суспільстві необмежену підозріливість під гаслом «класової пильности» всередині свого оточення. Сьогоднішня Україна має на своєму тілі виразні нашарування деформацій, отриманих у сталінському періоді. Причому це стосується практично всього суспільного організму — економіки, політики, культури, релігії, генетики тощо.

Що ж трапилося у сталінському періоді?

По-перше: суспільство було засмоктане державою. І це наслідок тоталітаризму у його класичному сенсі, бо тільки така система тотального насильства й страху, як сталінська, зуміла повністю знищити громадянське суспільство й поставити натомість нього державу3.

По-друге: було в масових масштабах штучно й насильницьки поставлено російський національний зразок натомість українського національного зразка. І це геноцид у класичному сенсі4.

Радянський старий режим можна розглядати як тимчасово успішну спробу створення альтернативи загальносвітовій цивілізації. Альтернативи надзвичайно агресивної, від котрої гостро відходила небезпека для іншої сторони. Вижити такий суспільний лад міг лише при умові постійного тиску на суспільство, лише пожираючи самого себе, усі зони самодіяльности, індивідуальности, або ведучи постійні війни з представниками т. зв. світового імперіалізму. СРСР і справді постійно вступав у збройні конфлікти з іншими країнами, проте все зростаюче технічне відставання від Заходу завадило йому розв’язати третю світову війну. Отже, весь тиск ідеологічного й репресивного апарату було перенесено в середину самого себе. Інтелектуально й економічно радянський лад самоізолювався (після Другої світової війни на периферії т. зв. народних демокартій) від стихійних контактів зі світовою цивілізацією.

Ще один суттєвий момент. Підѓрунтям тоталітарної системи в СРСР (до речі, як і у Третьому Рейху) був націоналізм. Великоросійський націоналізм у дуже специфічній його формі т. зв. пролетарського інтернаціоналізму, який лише паразитував на притягальній силі соціалістичних ідей, оскільки з ідеології соціалізму було вилущено такі важливі його компоненти, як демократизм суспільства, захист суверенних прав особи, нації, держави. Зрештою саме поняття соціалістичного гасла свободи було зведено до славленої рівності всіх і усвідомленої (читай: примусової) необхідності постійної боротьби. Було велике лицемірство в ідеологічній радянській доктрині: при позірному запереченні будь-якого націоналізму тим не менш активно культивувався міф «старшого брата», «великого и могучего русского языка» як «языка межнационального общения», російської літератури й культури як прапороносця світової літератури й культури, російської історії як історії постійного звільнення росіянами інших народів від соціального й національного гніту. Так виправдовувалися всі завойовницькі війни російських царів, асиміляція інших народів вищерозвиненою російською культурою.

Під такою ізоляцією українська культура починала звикати до міфу, що російська культура — це не просто частина світової культури, вона сама є світовою культурою. І під тиском універсальності російської моделі як єдиного стандарту культурних цінностей сама українська культура була відірвана від власних джерел і переформована у світлі відносин до «старшого брата». Десятиріччя тому штучність цього процесу чітко відзначив Богдан Кравченко, оглядаючи суспільні процеси в підрадянській Україні в 1930-х рр., — промислова політика виснаження інвестиційного капіталу з України і відмова Україні в засобах виробництва закінчених товарів для своїх власних потреб, масова репресія проти всіх і всього, пов’язаного з політикою українізації попереднього періоду, применшення ролі української мови в галузях освіти, культури й засобах масової інформації, знищення самої структури партії та інтелігенції, створення натомість майже від нуля нових. Може навіть важливіший, аніж величезні людські втрати цього десятиріччя — зміст нової культури, насадженої в Україні. Пише Кравченко:

«Занепад україномовної преси в 1930-х рр. означав, що українська мова не могла служити засобом модернізації. Ті, які шукали доступ до знання й думки, були вимушені дедалі більш отримувати їх через російську мову. Відбулася ѓрунтовна зміна змісту публікацій. Газети й журнали, які раніше артикулювали національні цінності й служили засобами національної мобілізації, тепер фокусували увагу на боротьбі проти найменшого прояву української індивідуальности. Монотонні напучування перевиконати плани і пеани геніям Сталіна також переповнювали сторінки російської преси. Але в Україні було гірше. Центральним фокусом коментарів щодо національного питання був наголос, що український розвиток — і культурний, і економічний — можливий тільки через медіяцію Росії. Позбавлена незалежного існування, українська культура й думка була зменшена до вузького провінціалізму навіть за стандартами сталінського СРСР. Одночасно російський культурний вплив на республіку пришвидшився. Понад 200 українських п’єс було заборонено й десятки українських театрів були зачинені, водночас кількість російських театрів зросла від 9 у 1931 р. до 30 у 1935 р. У музиці — в 1934 р. було опубліковано понад 500 «нових пісень», здебільшого «найкращі твори російських композиторів», водночас найліпші представники української музики були усунуті від обігу. Наказувалося музеям перестати «ідеалізувати козацьку історію», коли фігури російської історії були реабілітовані. В 1937 р. проти республіки було висунуто обвинувачення в тому, що вона не святкувала «перемоги Петра Великого під Полтавою». Було випробувано всі можливости в боротьбі проти того, що «На фронті культури» називали «націоналістичною теорією специфічности України»5.

Наступ проти українства в 1930-х рр. спричинив розрив процесу його природного національного розвитку. Інерція від десятиріч наслідків тих трагічних подій призвела до популярних сумнівів щодо істинного змісту самої української історії й культури, а фізична відірваність від поколінь визвольних змагань і Розстріляного Відродження зумовила, що покоління шістдесятників виросло фактично без виховання попередниками. Ще під час Радянського Союзу покійний Іван Лисяк-Рудницький відзначав, що шістдесятники були інтелігентами першого покоління з такою несистематичністю освіти й інтелектуального виховання, при якій провінційність стає неминучою. Комплекс неповноцінності завжди сприяє розвитку своєї протилежності, тенденції втечі до міфу. Це проявляється сьогодні у популярності серед певних кіл української творчої інтелігенції таких неймовірних «відкриттів», як, напр., що інопланетяни приїжджали в передісторичну Україну-Орітанію і допомагали стародавнім санскритомовним українцям-орійцям будувати степові піраміди й колесо світової цивілізації, що прадавня Україна — батьківщина слонів та будівельників культур від перуанської, етруської до центру праукраїнців стародавньої Палестини, Русалиму. Треба відверто й чітко сказати, що таке інтелектуальне дилетантство, висміяне ще неперевершеним Остапом Вишнею, — зворотня сторона комплексу неповноцінності, і по суті є ніщо інше, як специфічний прояв внутрішнього інтелектуального більшовизму, оскільки ставить за мету чергову сакралізацію світогляду нації замість осягнення справжніх глибин свої історії, культури, проблем та реальностей сьогоднішнього дня.

Інтелектуальна аморфність інтеліѓенції має свого двійника у політичному дискурсі. Ще в 1963 р. Іван Лисяк-Рудницький ідентифікував те, що згодом еволюціонувало у теперішню партію влади. Рудницький зауважив, як хрущовські реформи фундаментально змінили позицію підрадянської України. Створення раднаргоспів, розпуск МТС і передача технічного обладнання колгоспам, зростання питомої ваги республіканських бюджетів у всесоюзному бюджеті від 5-ї частини у 1953 р. до більше половини у 1958-му році означало смерть гіперцентралізованої сталінської системи й відродження територіальних партійно-бюрократичних еліт, які закономірно почали захищати свої територіальні інтереси від центру. І хоч в Україні тенденції росту територіальної самодіяльності були досить слабосилими й повністю позбавленими національного змісту, та все ж досить означеними і стійкими. Рудницький писав: «Ми були б дуже наївними, коли б у сучасній українській радянській бюрократії хотіли б бачити затаєних «мазепинців» або хоч би навіть комуністичних «націонал-ухильників» у стилі 1920-х років». Він побачив таких людей, вихованих сталінською системою як абсолютно чужих до будь-яких проявів націоналізму. Але він розумів також, що корпоративні інтереси з’явилися, вони неминуче шукають захисту та успіху, об’єктивно приймають національно-територіальну суть. Тим, хто звинувачує багатьох сьогоднішніх господарників та політичних діячів у їхньому компартійному минулому і пристосуванстві, треба знати, що таке переродження Лисяк-Рудницький передбачав і вважав неминучим. «Ми не помилимося, — писав він, — якщо цих людей уважатимемо передусім за безоглядних кар’єристів, а в кращому випадку за добрих адміністраторів та господарників, що позбавлені ширших ідейних обріїв», оскільки вони зазнали «довгого й ѓрунтовного дресирування й приглушення морального інстинкту та здібности до незалежного політичного думання», проте «скупчення крайових економічних інтересів в одну організовану спільноту сприятиме поглибленню «територіального патріотизму» серед верстви, що управляє Українською РСР»6.

Витоки сучасних політичних еліт різняться своєю природою. Це практично дуалізм, сплет і взаємозаперечення, взаємонесприйняття. Українська компартійна бюрократія породила нинішніх прагматиків, т. зв. реалістів, речників економічних реформ, і водночас садівників страху й безнадійности. Денаціоналізована, деідеологізована, вона, закономірно, редукує політичні дискурси економічної утопії, позаяк єдина її ідеологія — ідеологія корита, з якого можна їсти, нарешті наїстися і переїстися… Кримінальні структури, побудовані за зразком компартійної дисципліни (авторитети, злодії у законі) також закономірно пережили кризу, «рубашку рванув на груди», «шавка» стріляє в «авторитета», а за цим побивається уся есендівська мас-медіа — що се робиться, якщо у злодіїв, убивць нема порядку?

Інша, потенційно програшна сторона — національна демократія. Себто інтелігенція першого покоління, себто політичний істеблішмент, замкнутий на нарешті відкритому «славетному» минулому. Даруйте лапки, бо минуле було направду славетне. Лапки поставив не я, історик України, — лапки, чи лабета поставила навіть не історія України, їх поставила сучасність. Романтична, дезорієнтована, неосвічена, геніальна, українська творча інтелігенція — основне джерело успіхів української держави — просто не бачить реальних імперативів, тому безсило здала свої позиції у патовій ситуації. Ситуації, в якій будь-який рух, рухливість потребує неабиякої відваги, оскільки що не зробиш — на гірше. А нерухомість то смерть. Традиційний національний міф, сформульований тим же Остапом Вишнею, — «якось воно буде» — почав домінувати серед представників творчої інтелігенції, які були при владі. Проголошення державної незалежності багато хто сприйняв як остаточний результат, не усвідомлюючи, що проголошення — це ще не створення справжньої держави, політичної нації, здорового суспільства. Це просто початок великої та важкої дороги.

Національна демократія зі своєю традицією поваги до інших народів країни — єдиний шанс, єдиний шлях, котрий нині губиться в політичних інтригах, невмінні, небажанні, неготовності сприйняти політичні реалії, гра в політичну опозицію до влади почала набувати характеру імітації політичної діяльності в той час, коли партія влади імітувала гру в реформи. Національні демократи замкнулися самі в собі. Заласкана, зализана лаштунковими блюдолизами, засліплена привидом влади, українська національна демократія не дає собі звіту у своїй відповідальності перед світовою спільнотою і перед власним народом. Це вже не «великий експеримент» — це великий шанс і велике тестування на свободу нації, держави, людини. Фактично це тест для Європи і для світу. Останні 350 років української історії практично вичерпали весь запас варіацій. Досить кинути оком на колосальні людські, економічні, духовні втрати України хоча б у цьому столітті, щоб збагнути, що Україна — член людської родини — у небезпеці. Ще один виток соціальних експериментів, ще одне повернення до мертвої букви марксистсько-ленінської догми — і катастрофа може бути непрогнозованою і некерованою. Державна незалежність для України є необхідність, передумова виживання українського народу та його культури. І треба сказати відверто — це незалежність насамперед від Росії, від російського намагання виховати молодшу сестру своїм робом.

І територіальна еліта зі старих владних структур, і національно-духовна еліта з творчої інтелігенції виявилися абсолютно не підготовленими для незалежности, не було в них ані твердого рішення шляху економічного моделювання нової держави, ані можливості виконати експертизу. Усезагальне збіднення населення — це продукт дезінтеграції старої командної системи економіки при умовах, які далеко не сприяють розвитку приватного виробничого капіталізму. Олександр Мотиль правильно написав, що коли Україна отримала незалежність, на її території були, може, 10 економістів, які мали хоч загальне уявлення про те, як працює економіка західних країн7. Це означає, що коли політичні діячі отримують економічні поради, серед їхніх радників з економічних питань з однаковими дипломами є може тільки декілька, які знають, про що йдеться, — і в декілька разів більше тих, що повністю некомпетентні; себто ті, які повинні приймати рішення, не мають інтелектуального обладнання для справжньої оцінки своїх радників та їхніх поручень8. Результати досить відомі: малорозвинена держава, неспроможна контролювати командну економіку, тінізація, нежиттєздатна система організації держави й суспільства9.

Ключ до розуміння справжньої думки тодішніх представників територіальної еліти можна відшукати в малодоступній, химерній книжці Дмитра Видріна й Дмитра Табачника «Україна на дорозі ХХІ століття», де автори вбачають як складову частину української національної ідеї «вже сформований радянський традиціоналізм»10. Одночасно вони пишуть про потреби інтеграції з Росією, без якої Україна залишається «самотня». Вони серйозно вважають, що західні країни займаються таємною конспірацією з метою деіндустріалізувати посткомуністичні країни і що тільки Росія спроможна захистити Україну й країни СНД від глобальної претензії США. Вони вбачають економічний порятунок України не в нових приватних фірмах, але в фінансових промислових групах, у грандіозних проектах. Фінансово-промислові групи — це фактично план відновлення економічної системи «розвинутого соціалізму»11. І це погляди двох найвпливовіших діячів президентського оточення.

З політичною культурою, успадкованою від старого режиму, українське суспільство поки ще не має інтелектуальних і ціннісних передумов демократичного політичного дискурсу.

Я зовсім не безнадійно дивлюся на перспективу України. Але я не можу не бачити найбільшої втрати останніх п’яти років — втрати політичного консенсусу референдуму щодо незалежності. Політичне відродження комуністів під гаслами повернення до СРСР, тобто скасування результатів цього референдуму — найчіткіша ознака цього. Звісно, п’ять років — замалий строк для повного формування політичної нації й громадянського суспільства, її структурування, навіть для самолікування фактично здеформованого тоталітаризмом і геноцидом суспільства. Але навіть початки відсутні.

«Західні» рецепти для посткомуністичного світу не можна впровадити в життя за один рік, але такі рецепти обѓрунтовані на століттях досвіду найуспішнішої суспільно-політичної еволюції в історії людства. Приховані спроби територіальної еліти втікати від них і неуспіх духовної еліти розуміти їхню суть стають у центрі суспільно-політичного тупика сьогоднішньої України. Сприймання таких понять, як демократія, відкрите громадянське суспільство, ринкова економіка, повернення власної культурної та духовної спадщини, освоєння новітньої західної думки — це перший крок, без якого неможливий наступний. При такому кроці немає ніякої причини думати, що Україна не зможе з часом розвиватися як нормальна європейська нація. Але без цього неможливо витравити із себе раба, неможливо подолати інерцію більшовизму, звільнитися від мертвої руки минулого, яка хапає за горло живих.
Джеймс МЕЙС, 1995 рік

1 Slavic Review, LXV: 2, Summer 1986, pp. 213-244, особливо 243.

2 Gleason Abbolt. Totalitarianism and the Cold War: A Personal View// Newsnet: The Newsletter of the AAASS. XXX: 4, September 1995, p. 3.

3 Тут маємо на увазі класичне поняття тоталітаризму за Ганною Арендт, в повнокровній формі постійної рухливості цілого політичного механізму й соціального організму, щоб не мали можливість сформуватися навіть обмежені Interessengemeinschaften усередині офіційних структур, які могли обмежити повну владу диктатора. Це існувало в СРСР тільки в 1928 — 1953 рр. У цьому сенсі першими жертвами радянського тоталітаризму були обвинувачені шахтинської справи в 1928 році, останніми — Берія й члени його оточення в 1953 р., та знак кінця тоталітаризму в класичному сенсі — це усунення Хрущова коаліцією груп інтересів на чолі Брежнєва й Косигіна в 1964 р. За часів т. зв. застою в СРСР зберігалися успадковані від сталінщини структури, але без такої безкінечної рухливості знищення старих структур (і кадрів) і поставлення натомість них нових структур (і кадрів), що було однією з характерних рис сталінського тоталітаризму.

4 Тут маємо на увазі класичну дефініцію Рафаєла Лемкіна: «Взагалі, геноцид не безумовно означає безпосереднє знищення нації, за винятком того, коли це зроблено масовими вбивствами членів нації. Навпаки, ми хочемо, щоб він означав скоординований план різних дій, спрямованих на дезінтеграцію політичних і суспільних інституцій, культури, мови, національних почуттів, релігії, економічного існування національних груп, та знищення особистої безпеки, свободи, здоров’я, гідности, навіть життів членів таких груп. Геноцид по суті спрямований проти даної національної групи як групи, та акції проти осіб напрямовані на них не як на індивідуумів, а як на членів групи… Геноцид має два моменти: перше — знищення національного зразка поневоленої групи; друге — імпонування зразку поневолителя. Це імпонування може бути зроблено чи на поневолене населення, якому дозволено залишитися, чи безпосередньо на дану теритроію після усування населення й колонізації її членами поневолительної нації» Raphaёl Lemkin. Axis Rule in Occupied Europe. Washington, 1994. p. 79.

5 Krawchrenko Bohdan. Social Change and National Consciousness in Twentieth-Century Ukraine. — London, 1985. — pp. 140-141.

6 Лисяк-Рудницький Іван. Історичні есе. — К., 1994. — Т. 2, С. 311.

7 Motyl Alexander. Dilemmas of Independence: Ukraine After Totalitarianism. — New York, 1991. — pp. 137.

8 Особиста інформація від колишніх радників відомих політичних діячів України.

9 Див. Мейс Джеймс. Українська клептократія// Політична думка. — 1994. —№ 4. — с. 28-30.

10 Видрін Дмитро, Табачник Дмитро. Україна на порозі ХХІ століття: Політичний аспект. — С. 31.

11 Про державну економічну стратегію, див. Рожков Сергій. Україна: ремонополізація замість реформ// Політична думка. — 1995. — № 1. — с. 34-42.

http://www.day.kiev.ua