11:18 17/11/2010

Задолго до победы на выборах Алексей Костусев неоднократно заявлял, что коррупция в одесской мэрии достигла катастрофического уровня. А придя к власти, новый мэр еще раз подтвердил, что факты мздоимства и разграбления горбюджета прежней командой — налицо, абсолютно во всех сферах городской власти. Опросив десятки бывших и нынешних депутатов горсовета, чиновников, занимавших высокие посты в мэрии, «Сегодня» смогла вывести эдакий «бизнес-план», по которому работали управления и департаменты, ежегодно выплачивая конкретные «оброки» вышестоящим чинам. Наши собеседники пожелали сохранить инкогнито, говоря, мол, «нам в этом городе еще жить»… Все источники сошлись в одном: одесская мэрия — это гигантская коррупционная пирамида. Чиновники низшего звена обязаны нести мзду «наверх», ну и себя «не обидеть».

ПИРАМИДА. «Человеку с улицы невозможно устроиться на прибыльную должность в мэрии, — говорит бывший начальник одного из городских КП. — Начальники управлений — это всегда люди из команды мэра: близкие знакомые, родственники. С любым новичком беседует руководство — как правило, замы мэра. Ему озвучивают конкретную цифру — сколько денег он должен отдавать «наверх». В наиболее «хлебных» управлениях эта цифра может достигать $40 млн в год!». Их руководитель должен «выкроить» из бюджетных денег и выдавить из подчиненных, которые также обязаны платить «оброк». «Личный доход руководителя может составлять от $100 тыс. в год. Очень много дают разные «согласования». Тот, кто обладает правом ставить на документах печать и подпись — тот «на коне». Мелкие чиновники работают на одну зарплату», — признается другой ныне действующий чиновник горсовета.

ИЗ БЮДЖЕТА. По словам депутата горсовета В., в одесской мэрии существует несколько десятков «хлебных» управлений, департаментов и КП. «Прибыльные сферы разделяются на два вида — бюджетные и небюджетные. В бюджетных деньги идут за счет прямого воровства из выделенных на конкретные цели средств. А небюджетные дают прибыль за счет поборов «снизу» — с предпринимателей и населения, — как правило, это рынки», — объясняет депутат. Наиболее богатыми считаются дорожные управления и КП. «Главный источник заработка в дорожной сфере — это миллионные откаты строительных компаний за тендеры на производство работ», — уверяет бывший работник «дорожного» подразделения мэрии. Компании-подрядчики, в свою очередь, «экономят», укладывая асфальт в два слоя вместо трех—пяти заявленных. «По себестоимости квадратный метр городской дороги может стоить от 150 грн. А в актах пишут в 2—3 раза выше!» — продолжает специалист.

Схемы получения незаконной прибыли стары как мир. В бюджетных подразделениях это — завышенные тарифы, получение бюджетных денег за невыполненные работы. На рынках — поборы с предпринимателей за аренду торговых мест и взятки. «Только «Привоз» дает от $100 тыс. в месяц «черных» доходов. Большая часть идет кураторам рынка в мэрии», — поясняет одессит Г., работавший в КП «Рынок Привоз» более 5 лет.

О том, что в городских структурах власти вовсю работают коррупционные схемы, милиции известно не понаслышке. «Подтверждение этому — большое количество уголовных дел в отношении чиновников мэрии, райгосадминистраций, других подразделений горсовета, — говорит начальник ГУ УВД Одесской области Михаил Яцков. — За последний год милиция привлекла к ответственности многих чиновников за взятки». В свою очередь, мэр Одессы Алексей Костусев заявил «Сегодня»: «Мне никто не ставил никаких планов по сдаче денег «наверх». А старую коррупционную модель я сломаю. Никто никому ничего не будет заносить!».

http://hate.trust.ua/korruption/

 

 

 

 

 

 

 

 

Эксперты также предрекают повышение цен на отопление и горячую воду. «Газета…» объясняет, кто и сколько теперь будет платить

Вчера правительство таки решилось на непопулярный, но необходимый для страны шаг: отпускные цены на природный газ для населения были повышены на целых 50% (это примерно плюс 30–50 грн к платежке за квартиру). Соответствующее постановление вышло из стен Национальной комиссии регулирования электроэнергетики (НКРЭ) и было поддержано Кабмином. Кстати, тут же стало известно, что переговоры с МВФ по поводу очередного кредита Украине успешно завершились – будто в знак того, что одно из главных требований фонда было выполнено.

Тарифы решили повысить дифференцированно: во внимание будут принимать годовой объем потребления и наличие или отсутствие у абонента счетчика. Это значит, что затраты на газ для каждой семьи, имеющей газовую плиту или котел, возрастут примерно на 50%. При этом горячая вода и отопление пока не дорожают: тарифы на газ для коммунальных потребностей остались неизменными, объясняет директор энергетических программ Центра Разумкова Владимир Сапрыкин.

– Но, безусловно, это не последнее подорожание тарифа на сам газ, за ним последует подорожание горячей воды и отопления – думаю, после проведения местных выборов, – считает эксперт.

Условия МВФ действительно обяжут правительство поднять тарифы на газ еще и для предприятий «Теплокоммунэнерго», говорит и член комитета ВР по вопросам ТЭК Павел Гудыма. А это обернется тем, что накануне нового витка кризиса семейные бюджеты десятков миллионов украинцев ощутят немалую нагрузку.

– Я бы еще понял, если бы повышали постепенно, процентов на 10 в год, но на 50 – это уже шоковая терапия, – считает политик.

Повышение цен должно автоматически сопровождаться расширением программы адресной помощи населению, поскольку людей, нуждающихся в соцподдержке, станет больше (хотя физлица, сравнительно с юридическими, еще очень порядочные плательщики). Но заниматься этим правительство должно быстро, ведь новые платежки придут абонентам уже в августе, обращает внимание Сапрыкин. Вчера Кабмин принял постановление об усилении социальной защиты при оплате жилищно-коммунальных услуг: количество категорий населения, которые смогут претендовать на субсидию, расширили, а процедуру получения самой льготы упростили. Но, по словам министра труда и соцполитики Василия Надраги, информация об условиях оформления субсидий до всех семей Украины дойдет только к концу августа. Когда же потребители реально смогут обойти все круги бюрократии и пользоваться льготой, неизвестно. Зато госчиновники ими обеспечены прилично: так, по словам экс-министра финансов Виктора Пинзеника, за газ, потребленный богатыми людьми, в Украине платит бюджет. Из 30 млрд грн дотаций «Нафтогаза» в прошлом году немалая часть денег пошла на оплату газа обеспеченных льготников.

– К сожалению, обещанной градацией (когда богатые люди платят за газ больше остальных) и не пахнет, – говорит по этому поводу Гудыма. – А обеспечить субсидиями миллионы украинцев будет трудно – скорее всего, тем, кто еле выживает, сделают некие преференции, а вот так называемый средний класс заплатит «по полной».

Кстати, о «Нафтогазе». Раз население будет потреблять газ по увеличенной цене, логично было бы предположить, что он, наконец, перестанет быть камнем на шее госбюджета. Но оказывается, не все так просто.

– Сегодня трудно подсчитать, насколько повышение тарифа в полтора раза разгрузит бюджет в плане дотаций «Нафтогазу». Но если бы дефицит бюджета компании к концу года достиг примерно миллиарда долларов, это облегчило бы участь государства (с учетом того, что повышение тарифов вводится с опозданием) всего процентов на 10, – предполагает Владимир Сапрыкин.

– Новый тариф, помимо всего прочего, неадекватен затратам на предоставление услуг, которые, по расчетам предприятий ЖКХ, они несут, – отмечает член комитета ВР по вопросам ЖКХ Юрий Сербин. – Мы будем все время гнать тарифы вверх, но они не станут справедливыми, пока не проведена реформа отрасли и никто не отвечает за потери в ней и неэффективную работу.

Кстати

Теперь выборы повышению цен не мешают

Что бы там ни говорили о необходимости повышения цен для населения (последний раз их «обновляли» в декабре 2008-го), какие бы условия ни ставил перед нами МВФ, перед президентскими выборами тогдашний премьер Юлия Тимошенко идти на такой непопулярный шаг побоялась. А вот новая власть, похоже, за свой рейтинг на местных выборах не переживает: платежки с новыми ценами на газ пришлют населению аккурат перед стартом избирательной кампании.

– Могу объяснить это так: без кредита МВФ власть не справится не то что с бюджетом года, но и с бюджетом трех кварталов, итоги которых приходятся как раз на местные выборы, – говорит бютовец Гудыма. – А судя по отставкам ряда высокопоставленных лиц и комментариям уволенного Нестора Шуфрича, можно предположить, что следующим будет Тигипко: именно ему припишут просчеты, которые привели к повышению тарифов.

Обратите внимание

Кому теперь дается «скидка»

Социальная защита «от дорогого газа» коснется семей, для которых стоимость коммунальных услуг составляет более 15% от семейного бюджета, а для пенсионеров и инвалидов порог равен 10% (до сих пор для работающих он составлял 20%, для пенсионеров и инвалидов – 15%). Перечень документов для оформления льготы, который нужно предоставить в районный собеc, уже сокращен: для работающих граждан это заявление, декларация о доходах и имущественном положении, справка о доходах, подтверждающая декларацию, а неработающие граждане должны будут предоставлять заявление и декларацию. Справку о доходах пенсионерам при этом предоставлять уже не нужно. Те, у кого есть текущая задолженность по квартплате, также получат право на субсидию. Тем, кто уже «сидит» на субсидии, обращаться никуда не нужно: размер ее будет перечислен автоматически. В отношении других вопросов о получении субсидии можно обратиться по телефону горячей линии Министерства труда и соцполитики: 0 800 509 307.

Автор: Татьяна НЕГОДА

http://mycityua.com/articles/country/2010/07/15/055556.html

Полностью профинансирована потребность в дополнительных средствах на реализацию чернобыльских проектов в объеме EUR740 млн.

Помогли этому денежные поступления, сделанные по результатам донорской конференции в Киеве под патронатом Президента Украины в апреле этого года и ряд дополнительных раундов привлечения средств. В частности, значительный вклад в финансирование завершения строительства на ЧАЭС за счет дополнительных обязательств сделан Европейским банком реконструкции и развития, Францией, США, Россией и Европейским Союзом. Об этом сообщает пресс-служба Кабмина.

Крупнейшим среди всех доноров Чернобыльских проектов будет вклад ЕБРР.

Европейский банк реконструкции и развития принял решение дополнительно выделить EUR 70 млн в пользу чернобыльских проектов – Чернобыльского фонда «Укрытие» и Счета ядерной безопасности. Этот вклад осуществляется в дополнение к предыдущему в размере EUR120 млн, сделанному по результатам донорской конференции в апреле этого года. Соответствующее решение единогласно одобрено 26 июля 2011 г., в рамках которого одобрен Доклад Совета директоров и проект Резолюции Совета управляющих ЕБРР о выделении средств.

Об этом Премьер-министру Украины Николаю Азарову сообщил Артем Шевалев, исполнительный директор-альтерн ЕБРР от Швейцарии, Украины, Лихтенштейна, Туркменистана, Сербии, Черногории.

Источник: Соб. информация

http://www.business.ua/articles/politics/Donory_polnostyu_profinansirovali_stroitelstvo_Ukrytiya_na_ChAES-18216/

На рынке альтернативных видов топлива кризис

В Киеве состоялся бизнес-завтрак Ассоциации участников рынка альтернативных видов топлива и энергии Украины (АПЕУ), посвященный актуальным вопросам отрасли производства и сбыта топливных брикетов и пеллет. Участниками мероприятия стали 15 компаний, представляющие сегменты производства и трейдинга биотоплива, а также производители специализированного оборудования.

Главной темой отраслевого заседания АПЕУ стал кризис в отрасли производства брикетов и пеллет, связанный со стремительным удорожанием сырья и транспортных услуг, а также низким технологическим уровнем большинства предприятий.

По данным Центра возобновляемой энергетики Fuel Alternative, по итогам апреля-июня 2011 г. в Украине наблюдалось стремительное падение объемов производства топливных брикетов и пеллет – на 52% по сравнению с январем-мартом этого года. По состоянию на 1 июля более 80% компаний, занимающихся производством брикетов и пеллет, полностью остановили выпуск продукции (около 120 предприятий).

В качестве ключевых мероприятий, направленных на развитие отрасли, АПЕУ предлагает ввести в Украине специализированные торги по продаже сырья биотопливным компаниям. В настоящий момент производители брикетов и пеллет вынуждены конкурировать на сырьевом рынке с производителями древесных плит и фурнитуры, имеющими больший запас экономической прочности, чем биотопливные компании.

Также важным условием развития отрасли производства биотоплива станет выполнение украинским правительством норм Закона №1114, который предусматривает льготы при поставках в Украину импортного специализированного оборудования (освобождение от уплаты НДС). Данный закон вступил в силу 1 января 2010 г., однако пока ни одной из биотопливных компаний в Украине не удалось воспользоваться принятыми на законодательном уровне преференциями.

«Нулевая ставка НДС на импорт оборудования для производства биотоплива станет значительным , ведь многие компании ,строящие высокотехнологичные заводы, смогут привлекать финансовые ресурсы, которые на 100% покрывают стоимость оборудования. В настоящий момент компаниям приходится искать дополнительные 20% для уплаты налогов, часто – безуспешно», – обрисовал отраслевую проблему президент АПЕУ Виталий Давий.

По мнению директора компании «Торговый Дом «Бизнес-Формат» Сергея Апалькова, решить сырьевую проблему производителям биотоплива позволит создание вертикально-интегрированных компаний, которые будут самостоятельно заниматься заготовкой ресурсов, или выращиванием энергетических культур.

http://www.business.ua/articles/companies/Na_rynke_alternativnyh_vidov_topliva_krizis-18224/

Приблизно рік тому в берлінському аеропорту я познайомився з підприємцем з Грузії. Тенгіз, власник невеличкої фірми з виготовлення меблів, з цікавістю розпитував про Україну, яку, за його словами, не відвідував добрих років десять. «У Росії не був іще більше, — додав він, ніби вибачаючись. — Коли бізнес почав зростати, став частіше бувати в Європі. В Туреччину взагалі разів п’ять на рік їжджу». Про батьківщину випадковий знайомий розповідав охоче, іноді не приховуючи гордості. Признавався, що не є особливим шанувальником Саакашвілі, і події п’ятиденної війни лише посилили давнє упередження. Що, втім, не заважало співрозмовникові щиро віддавати належне змінам, які відбулися в країні після «революції троянд». «Раніше тільки встигав гроші відстібати. Навіть копійчаний бізнес потребував „даху“. Будь-яке питання треба було погоджувати з криміналом. А з 2005-го я не заплатив жодного хабара. Нікому! Ні рекету, ні владі, ні поліції, ні податковій. Ані копійки! Розумієш? Ні, ти не розумієш! — гарячкував Тенгіз. — Ти не жив у тій країні!». Помовчавши, запитав: «А у вас, що, правда, даїшники досі по кущах ховаються?». Я похмуро кивнув. Меблероб заливисто розреготався. Усвідомивши певну безтактність, він, ніби вибачаючись, запитав: «Але ж це смішно, погодься?». Я покивав головою…

Та розмова пригадалася зо два тижні тому. Приватник, який підвозив мене, кивнув на даїшника, що причаївся за стовпом і напружено вдивлявся в прилад для вимірювання швидкості: «Шостий за сьогодні… Стахановці!». По автомагнітолі передавали випуск новин. Віктор Янукович закликав громадян особисто інформувати його про факти корупції. Лідер парламентської фракції Партії регіонів Олександр Єфремов рекомендував брати на озброєння грузинський досвід антикорупційної боротьби. Я жваво уявив собі Тенгіза, який пише Саакашвілі скаргу на грузинських даїшників, що окопалися в придорожніх заростях. І запізніло посміхнувся.

Якщо для боротьби з корупціонерами треба писати чолобитні особисто главі держави, то це означає, що держава з корупцією не бореться. Це зрозуміло всім, крім керівників держави. Нашої.

Незрозуміло інше. Як, до біса, це вдалося грузинам? Кавказьке хабарництво було притчею во язицех і сприймалося як давня, невикоріненна традиція, якщо хочете, як невід’ємний елемент національної культури. До речі, приблизно те саме зазвичай говорять про Україну. Але тамтешні правителі, на відміну від наших, ризикнули. І зробили. Всупереч загальній невірі.

Перевтілення грузинської правоохоронної системи не єдина й, як на мене, не головна реформа нової влади республіки.

Ці реформи просто хвалити й зручно критикувати. Їхні достоїнства очевидні, хиби виразні. Їхній перебіг важко назвати плавним, але незаперечною перевагою є те, що йдеться про конкретний процес, а не про абстрактну декларацію. П’ять днів, проведених автором цих рядків у Грузії кілька місяців тому, не тільки переконали, що Україна втратила як мінімум п’ять років. Вони подарували зриме, чітке відчуття того, що ж саме ми за ці п’ять років втратили. Ми втратили реальний шанс змінитися.

У цьому сенсі «поліцейські реформи» в Грузії надзвичайно важливі для розуміння подальших подій. І вельми цікаві для тих, хто ще не відчаявся побороти корупцію в Україні.

Поліцейські і злодії

Чудесне перетворення найкорупційнішої структури грузинської держави відбулося приголомшливо швидко. Відразу з органів внутрішніх справ звільнили майже всіх. За відомостями, наведеними ЗМІ з посиланням на міністра внутрішніх справ Грузії Вано Мерабішвілі, загальна кількість звільнених — 35 тисяч співробітників. Тільки з лав ДАІ, як вказує те саме джерело, в один день «вичистили» 14 тисяч. Хоча інші представники грузинської влади казали про 40 і навіть 60 тисяч відправлених на відпочинок.

Поліцейська служба стала шанованою і престижною професією. Детектив може отримувати до 2 тис. доларів на місяць (це приблизно разів у десять вище за середню зарплату по країні). 400—600 доларів — оклад дільничного поліцейського, праця патрульного оцінюється від 450 до 1200 доларів. Зарплата у правоохоронних органах зросла в 20—25 разів. Такою роботою пишаються, нею дорожать. Не дивно, що поліція стала справжньою опорою нової влади у всіх значеннях. Не дивно, що хабар людина в погонах візьме хіба що під дулом пістолета. Тим більше що за ці роки грузинських охоронців закону остаточно переконали: згрішиш — відплата буде неминучою. А строк — переконливим. Жорсткий контроль і постійні перевірки служби внутрішньої безпеки тримають систему в тонусі.

Хабарів жахаються як чуми не тільки поліцейські. Коли торік заступникові міністра фінансів Автандилу Хараїдзе двоє заїжджих підприємців запропонували сім мільйонів «зелених» за можливе «сприяння», він негайно добровільно заявився в місцеву «інквізицію» — департамент конституційної безпеки. Причому цей вчинок у співгромадян не викликав ані здивування, ані захоп­лення. Він уже сприймається як само собою зрозумілий.

Чому перший серйозний реформаторський проект почався саме з МВС? На те було кілька причин. Нова влада швидко усвідомила, що головна біда в країні — саме корупція. А найкорумпованішою структурою була саме міліція. І оскільки
йшлося про так звану структуру закритого типу, повний демонтаж старого бачився єдиним способом навести порядок. «Косметичний ремонт» міг призвести тільки до інтенсивного процесу мутації корупціонерів і появи нових штамів хабарництва.

Реформа поліції проводилася в той момент, коли кредит довіри до влади був надзвичайно високий. І його потрібно було конвертувати у відчутний результат. Боротьба за чистоту лав МВС, яке масово «кришувало» бандитів (а подекуди їх з успіхом заміняло), мала певний шанс здобути підтримку у всіх верствах суспільства. Але тільки в тому разі, якщо йшлося саме про рішучу боротьбу, а не про нудну імітацію.

Була ще одна важлива обставина: економічні реформи могли дати ефект тільки в довгостроковій перспективі. Тим більше що ці реформи носили й носять аж ніяк не соціальний характер. А таке в будь-якій пострадянській державі спричиняє неодмінне загострення відносин між владою і суспільством. Лешек Бальцерович з його знаменитою «шоковою терапією» — жалюгідний популіст порівняно з ідеологом «грузинського економічного дива» переконаним лібертаріанцем Кахою Бендукідзе. Обраний формат перетворень загрожував збільшити протестний електорат.

Нова грузинська влада це розуміла з самого початку. Вона осмислено грала на випередження. Відразу ж після «революції троянд» була потрібна швидка, ефектна перемога. Потрібен був яскравий вимпел змін. Реформа МВС для такої мети годилася якнайкраще.

Керівники МВС, посилаючись на соціологічні вимірювання, стверджували: до «революції троянд» 75% молодих людей мріяли бути злодіями в законі. За словами Вано Мерабішвілі, свіжі опитування показують, що нині про кар’єру «законника» подумують лише 0,1%. 35% хочуть стати поліцейськими. Конкурс до школи МВС — десять осіб на місце. Не судитиму про точність цифр. Навіть якщо припустити, що цю математику прикрасили, беруся стверджувати, що не занадто.

Той-таки Мерабішвілі (кошмар хабарників і одночасно гроза опозиції) в одному з інтерв’ю наводив і інші цифри: «За перші роки кримінал убив 36 поліцейських, 38 бандитів було вбито під час перестрілок». Війна з криміналом була війною в прямому значенні цього слова. Деякі непримиренні противники Саакашвілі у приватних розмовах натякали, що часом ішлося не про перестрілки, а про найсправжнісінький відстріл кримінальних авторитетів. Не можу сказати, чи багато правди в цих натяках. Але бути кримінальною країною Грузія перестала. Про це казали адепти режиму і його противники, чиновники і студенти, офіціанти й домогосподарки, підприємці і безробітні. Легендарних грузинських злодіїв на диво швидко вивели як клас. Значна частина вчорашніх хазяїв життя перебралася у ворожу Росію. І в дружню Україну. І там і тут сумно відомі «апельсини» почуваються комфортніше, ніж удома. Це — факт. Утішний для Тбілісі, сумний для Києва.

Не зайво згадати, що аналогічний «відстріл» криміналу нібито мав місце й у наших краях. Коли міністром МВС був Юрій Кравченко. Тоді лави вітчизняних «авторитетів» помітно порідшали. Але результатом «неприродного відбору» стала симетрична заміна «товстолобиків» на товстосумів. Бізнес не став прозорішим. Повітря не стало чистішим.

У Грузії на зміну тим, хто передчасно пішов і своєчасно виїхав, ніхто не прийшов. Грішне місце виявилося порожнім.

Швидка й рішуча зміна всього в цьому відомстві — облич, вивісок, будинків, транспортних засобів, функцій, завдань — була умисною. І Грузія часів антирадянщика Гамсахурдіа, і Грузія епохи великого радпрацівника Шевард­надзе були, по суті, всього лише варіаціями Грузії радянської. А міліція сприймалася як головна опора пострадянського, як осередок і уособлення найогиднішого в совку — хамства, відсталості, тупості, жадібності, лицемірства, байдужості. І заміною назви, форми й керівництва тут обійтися було не можна. Треба було ламати — навально й безжалісно.

Швидкість, наскільки можна судити, взагалі є відмінною рисою грузинського національного реформування. Але у випадку із зачищенням міліції швидкість перетворень була життєво потрібна. Передусім з міркувань безпеки. Впливові грузинські політики в розмовах не приховували, яким небезпечним тоді видавалося вигнання з системи десятків тисяч людей. Які вміють стріляти й яким нема чого втрачати.

Ефект раптовості не дав змоги сформуватися системі організованого спротиву. Пізніше частина відставлених правоохоронців знайшла собі пристановище в лавах опозиції. Але (наскільки можна вірити тамтешнім експертам) лише незначна частина. Борці з режимом Саакашвілі, за словами обізнаних, не надто охоче приймають учорашніх «синьосорочечників» — дуже вже незавидна у тих репутація. Більше того (знову ж таки можу вірити тільки на слово), вчорашні міліціонери, котрі намагаються знайти своє місце в країні, яка весь час змі­нюється, намагаються по можливості не світити своє героїчне минуле. Але більшість із них свого місця так і не знайшли. І вони ненавидять режим Саакашвілі найбільш щиро.

Частину звільнених охоронців закону прийняли назад. Але після ретельної атестації. І стежили за ними особливо пильно. Якщо вже спіймали — то карали немилосердно.

Ще одна особливість цього бліцкригу — він був доручений людям, по можливості, далеким від правоохоронної спільноти, не пов’язаним путами корпоративних взаємозаліків, цехових зв’язків та субординаційних умовностей. Відсутність потреби зберігати правонаступність завдання полегшувала. Тим більше що йшлося якраз, навпаки, про потребу знищити наступність.

Згадуючи майбутнє

Важлива деталь. Грузія, яка 26 травня відзначила день державного народження, наполегливо іменує цю дату днем відновлення державної незалежності, проголошеної в 1918-му. Грузинська влада цілком свідомо й абсолютно розумно підкреслює: наше минуле — у старій, нерадянській Грузії, наше майбутнє — в Європейському Союзі. Ми шануємо героїчних предків, ми будуємо завтра для нащадків. Нинішня влада заперечує прямий родовий зв’язок із Грузією останніх десятиліть, Грузією пострадянського феодалізму.

У нас — усе з точністю до навпаки. Янукович закликає будувати нову країну, але при цьому вперто будує безнадійну, огидну радянську державну будівлю. Ющенко постійно апелював до минулого, але не будував нічого. І не зруйнував того, що був зобов’язаний зруйнувати. Його заклики видалити радянську символіку з фасадів не знайшли відгуку, а відповідні укази не виконувалися. Багато в чому через те, що його готовність видалити «совок» із життя не викликала довіри. У Грузії відбувалося інакше. «Хартія свободи», яка забороняє радянську символіку й запустила механізм люстрації, з’явилася 31 травня 2011 року, майже через вісім років після «революції троянд». За ці роки влада переконала населення у спроможності будувати майбутнє. А населення переконалося в спроможності розпрощатися з минулим. І ще один примітний факт — «Хартію свободи» грузинський парламент ухвалив одноголосно. З подачі опозиційної меншості. Усього через п’ять днів після розгону поліцією мітингу противників режиму. Події на проспекті Руставелі продемонстрували наявність тактичних протиріч між владою і опозицією. Одностайне голосування в парламенті продемонструвало спільний підхід влади і опозиції до стратегічного курсу — на остаточну дерадянізацію Грузії.

У жовтні 2010-го в інтерв’ю часопису GQ Саакашвілі з гордістю заявив: «У нас є, наприклад, міністр сільського господарства, він не був навіть піонером, йому 28 років. Він не пам’ятає, хто такий Володимир Ленін. Це зовсім інший менталітет». З таких засіків нова грузинська влада черпає свої кадрові ресурси. І річ не тільки, і не стільки у віці.

Вони інакші. Це розумієш, коли зустрічаєшся з тамтешніми високопоставленими чиновниками. Молоді, енергійні, відкриті. Які у масі своїй добре знають англійську й нерідко отримали непогану освіту за кордоном. Вони до прикрого не схожі на наших. Томного барства, втомленої значущості і чванливого все­знайства (такого властивого українським кабінетникам, незалежно, до речі, від віку) не побачити на їхніх обличчях. А в їхніх кабінетах — не побачити вульгарної претензії на розкіш. І це в грузинів, із їхнім автохтонним потягом до візуальних ефектів!

Вони справою зайняті. Перманентна ротація кадрів — річ абсолютно повсякденна. Їх безперервно перекидають із місця на місце, з міністерства в міністерство. Не тільки для того, щоб уберегти від спокуси пустити коріння й заразитися корпоративною (читай — корупційною) етикою. А й для того, щоб не закисали, відчували потребу постійно доводити свою спроможність. І для того, щоб те, що відбувається в їхній країні, у політиці, в економіці, вони могли бачити з різних боків, а не тільки з однієї відомчої дзвіниці.

Показова кар’єра. 33-річна Ека Ткешелашвілі встигла побувати заступником міністра юстиції, заступником міністра внутрішніх справ, головою апеляційного суду Тбілісі, міністром юстиції, генеральним прокурором, міністром закордонних справ, секретарем Ради безпеки, міністром реінтеграції. І це — за сім років. У нас років по десять у перспективних ходять. Один український політик, який непогано знає грузинські урядові реалії, сказав, не приховуючи заздрощів: «Уявляєш, у них між міністрами налагоджено постійний контакт, обмін ідеями, планами, інформаціями. У них постійне суперництво, трапляється заздрість, але немає ворожнечі. Тому що вони — соратники у справі, а не суперники з розпилу бабла».

У розмовах грузинські держчиновники зізнавалися: їхня діяльність передбачає мінімум паперової роботи. Такі шановані нашими чиновниками пухкі концепції, об’ємні програми та багатоярусні кольорові діаграми тут не вітаються. Зійшлися — обговорили — вирішили — зробили. Помилилися — по ходу справи виправили. Несолідно? Секретар Радбезу Гіга Бокерія усміхався: «Найкращий спосіб завалити реформи — почати писати план їх проведення. Ми намагаємося все робити швидко, тому що в нас немає часу робити повільно».

Вони пишаються тим, що стають творцями нових, незвичних для цих країв правил. А нова поліція стала першим каменем у процесі творення нової гру­зинської ментальності. Вартові порядку нового формату, хвацькі, молодцюваті, підтягнуті, мають абсолютно кавказький вигляд, але при цьому — виклично не радянський.

Рівень довіри населення Грузії до поліції сягав, за різними оцінками, від 80 до 84%. Її репутація майже не постраждала навіть після гучного скандалу п’ятирічної давності, коли четверо поліцейських були визнані винними у жорсткому вбивстві банкіра Сандро Гіргвіліані.

Маю підозру, що останні події в Тбілісі позначилися на цій арифметиці. Наскільки — поки що судити важко.

Експерти закликають не перебільшувати того, що сталося на проспекті Руставелі в ніч на 26 травня. Хоча б тому, що дії опозиції були не такими вже одно­значними. А її підтримка в суспільстві — не такою вже масовою: противники режиму вивели на вулицю разів удесятеро менше, ніж розраховували. На час розгону, за свідченням очевидців, на проспекті Руставелі було не більше п’ятиста мітингувальників — смішна цифра для Тбілісі, який звик до сотень тисяч протестантів. Що анітрохи не применшує ні драматизму, ні важливості подій.

Жорстокість, продемонстрована поліцією, була очевидною. Доцільність такого відвертого застосування сили — сумнівною. Хоча було очевидно: в такій ситуації поліція віддає перевагу обвинуваченням у жорсткості перед обвинуваченнями в слабкості.

Проте річ не в репутації Саакашвілі. Дореформена міліція носила клеймо нахлібників і кровопивць. Постреформена поліція у суспільній свідомості перетворилася на символи опори та надії. Якщо після тбіліського і батумського інцидентів слово «поліцейський» у якоїсь, досить великої, частини населення стане асоціюватися зі словом «каратель», це може вдарити по грузинській владі, грузинських реформах не менш відчутно, а можливо — і більш відчутно, ніж війна.

Як це робилося у Тбілісі

Було б смішно стверджувати, що все у республіці гладко. Далеко не все, зроблене ними, прийнятне для нас. Відчутних проблем — безліч. Незбалансо­ваність бюджету, інфляція, надмірна доларизації банківської системи. Грузія не може похвалитися масштабним експортом. Непросто вирішується проблема зайнятості. Попри всі намагання поставити на ноги малий і середній бізнес, поки що близько 2/3 ВВП припадає на частку великого.

Навіть на вулицях відносно благополучної столиці ще багато бідності, хоча всі помічають, наскільки менше стало безвиході в очах жителів. У Тбілісі старі будівлі сусідять із розкішними готелями, які представляють усесвітньо відомі мережі. Фешенебельні готелі є предметом роздратування — для одних, предметом гордощів — для інших. І приводом для оптимізму третіх, для тих хто вважає такі проекти свідченням віри в Грузію, в її здатність захищати інвестиції. Символом договороспроможності Тбілісі, в яку раніше мало хто вірив. Потяг грузинів до зовнішньої атрибутики перестав бути ірраціональним, він набуває цілком прагматичного смислового наповнення.

Задля об’єктивності слід сказати, що світова криза і п’ятиденна війна з Росією вдарили по національній економіці саме тоді, коли вона була особливо уразлива, — на етапі серйозних структурних змін. До 2008-го, якщо вірити статистиці, економіка Грузії зростала зі швидкістю 9—12% на рік.

Саакашвілі не приховував, що серйозно ставить на приплив прямих іноземних інвестицій. Розрахунок зрозумілий. Грузія — країна невелика, 10% зростання ВВП, за оцінками експертів, досягається з допомого. вливання 2—3 млрд. доларів. Тому постреволюційна Грузія зосередила свої зусилля на створенні максимально привабливого інвестиційного клімату.

Натхненник реформ Каха Бендукідзе любить підкреслювати, що забезпечення економічної свободи і боротьба з корупцією — дві сторони одного процесу. І процес рухається в обох напрямках.

Андрій Клюєв у недавньому інтерв’ю нашому тижневику заявив: «Переконаний, мало знайдеться країн у світі, які б у такий стислий час здійснювали такий велетенський обсяг нормативної й законодавчої роботи зі спрощення ведення бізнесу». Не переконаний.

Порівняймо. Санітарний і пожежний нагляд у Грузії ліквідували, анітрохи не жалкуючи, щоб далі не заохочувати економічне мародерство. Регістр власності — в Інтернеті, у відкритому доступі. Звичного для нас «плану» зборів для митниці, по суті, немає. Ефективність її роботи, за великим рахунком, оцінюється швидкістю «розмитнення». До речі, у поліції — схожа історія. Традиційну радянську звітність зведено до мінімуму. Розкриття злочинів — на рівні 30—35%. «Якщо хтось каже вам, що вони розкривають 60% злочинів або більше, вам брешуть», — цитує грузинська преса міністра внутрішніх справ. Розмитнення авто, техогляд, постановка машини на облік і видача номерів у сервісному агентстві МВС, за словами тбілісців, забирають від 15 хвилин до півгодини часу. Усе комп’ютеризовано.

Заробляєш менше 16 тисяч доларів на рік — податків не платиш. Кількість самих податків зменшили у три з половиною рази. Тепер їх залишилося шість, до наступного року мають відмерти ще два. До двох ставок було скорочено кількість митних тарифів (0 і 12%), при цьому 86% тарифних позицій не оподатковуються. На 84% поменшало ліцензій та дозволів. Платники податку на прибуток отримали право на відстрочку платежу за умови збитковості підприємства впродовж п’яти років.

Реєстрація бізнесу забирає від кількох хвилин до кількох днів (останнє швидше рідкість, ніж правило). Діє принцип єдиного вікна. Відкрити будь-яку фірму можна в найближчому відділенні банку у спеціального уповноваженого Мін’юсту. Податкова до реєстрації бізнесу стосунку не має.

За підсумками минулого року, за оцінками Світового банку, Грузія посіла 11-те місце серед 183 країн за комплексним показником умов для ведення бізнесу (у 2003-му вона була 137-ю). Саакашвілі, посилаючись на дослідження Forbes, торік восени стверджував, що в частині ліберальності податків Грузія перебуває на четвертому місці у світі, після Катару, ОАЕ і Гонконгу.

Такі реформи дають шанс ініціативним та енергійним. Але тим, хто звик до державного патерналізму, хто (з різних причин) перебудуватися не зміг або не захотів, — непросто. Передусім грузинська лібералізація вдарила по людях літніх.

«Чому держава конче повинна платити грошову допомогу інвалідам? — переконував автора цих рядків Бендукідзе. — А якщо цей інвалід — власник п’ятизіркового готелю? Навіщо потрібен пенсійний фонд, якщо він — самообман, фікція? Коли п’ята частина ВВП йде на виплату пенсій, це — суїцид. Людина повинна сама накопичувати собі на старість. (Спробували б наші реформатори озброїтися такою риторикою! — Прим. автора.) А держава повинна створити людині всі можливості для того, щоб вона могла заробити…»

Заробити вдається не всім. Представники влади стверджують, що рівень безробіття в Грузії становить 16—17%. Опозиція вважає ці цифри некоректними і стверджує: незайнятих (з урахуванням прихованого безробіття) як мінімум удвічі більше.

Соціального податку немає, пенсійного фонду немає. Медицина — у приватних руках. За ствердженням влади, приблизно чверть населення (йдеться про найбільш незахищені його верстви) може розраховувати на мінімально необхідний обсяг медичної допомоги. Недержавні підприємства не виплачують допомоги з догляду за дитиною. Роботодавець, який захоче звільнити працівника, не зобов’язаний підкріплювати своє рішення згодою профспілок.

Світова економічна криза вимушено скорегувала плани. Додала проблем війна. Відновлення зруйнованої інфраструктури, поповнення людських і матеріальних втрат у збройних силах, облаштування біженців потребували додаткових коштів. У вирішенні цих питань, безумовно, допомагає Захід. Будівництво житла для грузинів, котрі залишили Південну Осетію під час і після п’ятиденної війни, переважно фінансували США та ЄС. Але ці кошти виділялися без побоювання, що їх розкрадуть, як це, наприклад, неодноразово траплялося з грішми, які давала Москва на відновлення економіки Чечні. Жоден вимушений переселенець із Південної Осетії в Грузію не зустрів 2009 рік у наметі. А ось у місцях недавніх боїв усе трохи інакше. Цхінвалі, за словами очевидців, так як слід не відбудований досі. Ще торік улітку прокуратура Південної Осетії за підсумками перевірки процесу відбудовних робіт порушила 11 кримінальних справ. На той час Москвою на аналогічні потреби було виділено 28 млрд. рублів. Але куди вони поділися, ніхто так і не зрозумів, — Цхінвалі стояв у руїнах, попри обіцянки високих осіб відбудувати його за лічені місяці.

Сьогодні, розраховуючи, як і раніше, на іноземні вливання, Грузія зосереджується на програмах стимулювання внутрішніх заощаджень та заохочення внутрішніх інвестицій. Впроваджується нова програма податкових пільг для малих і середніх підприємців. Розробляються додаткові заходи боротьби з корупцією, зокрема створюється комісія аудиторів, покликаних жорстко контролювати роботу податкових інспекторів.

Економічна філософія сьогоднішньої Грузії досить проста. Отож:

— бюджетні витрати не повинні перевищувати 30% ВВП;

— дефіцит держбюджету не повинен перевищувати 3% ВВП;

— сумарний держборг не повинен перевищувати 60% ВВП;

— забороняється збільшення кількості вже встановлених ліцензій;

— забороняється створення нових державних регуляторів;

— забороняється державне регулювання цін на будь-які продукти чи послуги;

— забороняється володіння державою банками та іншими фінансовими посередницькими інститутами;

— забороняється обмеження конвертованості національної валюти.

Триває масштабна приватизація. Частково — для мобілізації коштів, частково — для підвищення ефективності управління. Географія не хвилює, хвилює біографія. «Приватний власник ефективніший за державу», — підкреслює Бендукідзе. «Якщо репутація компанії заслуговує довіри, не важливо, звідки вона», — заочно погоджується з ним Бокерія.

Мало відомий широкій спільноті, але дуже прикметний факт. Одним із найбільших інвесторів у грузинську економіку є російське ВАТ «Интер РАО ЕЭС». У квітні нинішнього року росіяни (які володіють однією з найбільших електророзподільних структур «Теласі», компанією «Мткварі Енергетика» і кількома ТЕЦ та ГЕС) провели переговори про купівлю двох гідро­електростанцій на річці Храмі й заявили про готовність побудувати ще три.

Цей факт — переконлива одповідь тим, хто стверджує, що в Грузії процвітає русофобство, що дві держави неспроможні домовитися. І тим, хто впевнений, що ідеологія — завада економіці.

До речі, грузинська влада вважає великою перемогою позбавлення споконвічного головного болю — дефіциту енергоносіїв. Постійна відсутність світла й тепла, що було давньою бідою республіки, — в минулому. Віце-спікер парламенту Леван Вепхвадзе, представник опозиційних християнських демократів, нещодавно публічно дорікнув президентові у «кришуванні» схем пос­тавок газу з Азербайджану. Саакашвілі парирував: «Назвіть країну, де газ дешевший, ніж у Грузії!». Відповіді не було. Не знаю, чи корупція це. Але гадаю, у нашій державі багатьом хотілося б такої корупції.

Саакашвілі критикують за те, що він (на думку опонентів) робить не так. А наших змінюваних правителів традиційно й справедливо критикують за те, що вони не роблять нічого. Або як мінімум не виконують обіцяного. Відчуйте різницю.

У Тбілісі неодноразово доводилося чути дещо примітивну і водночас напрочуд містку характеристику Саакашвілі — «зрозумілий президент». Прибічники глави держави вимовляли це словосполучення з підкресленою гордістю, противники — з відвертою іронією. Але суть від цього принципово не змінювалася, він досить послідовний і цілком передбачуваний. Ідеологічні, економічні, зовнішньополітичні установки провладної команди можна поділяти, можна не сприймати. Але вони знають, що будують. І будують те, що обіцяли. Гіга Бокерія з цього приводу пожартував: «Грузія нарешті дізналася, яка в неї ідеологія, яка в неї політика і який курс».

«Продали країну за долари». «За гроші Сороса вигодували поліцію — сторожових псів режиму». Це — найпримітивніші характеристики того, що відбувається в Грузії. Наскільки можна судити, дуже поширені в Росії. Та й у нас їх можна почути.

«Ми відкриті для критики, але втомилися відповідати на брехню. Ми робимо помилки, але намагаємося їх виправляти. Ми готові прийняти будь-яку допомогу, якщо вона щира. Ми підтримаємо будь-який економічний проект, якщо він вигідний економічно і не ставить під загрозу нашу безпеку. Ми не любимо, коли нам ставлять умови. Але якщо ми їх приймаємо, то ми їх дотримуємося. Ми не приховуємо, що без зовнішньої допомоги не реформували б поліцію і не побудували б будинки для біженців. Але ж украсти ці гроші було б набагато простіше, правда? Наша поліція — опора влади, але високий рейтинг довіри до неї в суспільстві — свідчення правильного кроку. Ми не змушуємо нас любити, але ми маємо право вимагати поваги. Наш шлях багатьом не подобається, але це — наш шлях. Критикам ми відповідаємо — обирайте свій. Ми почали з найскладнішого — поламали хребет корупції…» — каже Бокерія.

Для подолання корупції насамперед потрібна політична воля. У грузинського президента, хай там що про нього кажуть, вона знайшлася. На відміну від президентів наших. І за це чимало співгромадян Саакашвілі багато чого йому пробачали. А пробачати є що. Слабкості і уподобання глави держави загаль­новідомі. При такому державному лідері, як Саакашвілі, Грузії, напевно, особливо гостро потрібна тверезомисляча, ефективна опозиція. Інакше процес наведення порядку ризикує перетворитися на хрестоматійну диктатуру.

«Багато розвинених країн, які проходили етап реконструкції економік, здійснювали модернізацію через авторитаризм», — днями нагадав нам Володимир Литвин. Але набагато гірше, коли авторитаризм модернізацією не супроводжується. Коли він, авторитаризм, є метою, а не засобом.

Незалежні експерти, високо оцінюючи зроблене в країні за останні роки, визнають, що взятий курс на лібералізацію економіки поки що не видається незворотним. А процес демократизації суспільства просувається повільніше, ніж розраховували. Тому те, що сталося в Тбілісі і Батумі наприкінці травня — черговий тест на міцність чинного грузинського режиму. Тест дуже
серйозний.

Війна і ми

Втім, перший, значно серйозніший, іспит на спроможність грузинська влада склала. Йдеться про п’ятиденний воєнний конфлікт влітку 2008-го. Війна виявилася серйозною перевіркою спроможності держави.

І річ навіть не в тому, що серпневі події не призвели до повстань проти режиму Саакашвілі, на що, схоже, серйозно розраховували у певних російських колах. Війна невблаганно принесла в Грузію страх, розгубленість і дезорганізацію. Проте страх (усупереч побоюванням центру) не переріс у паніку, розгубленість — у параліч, дезорганізація — у хаос. Про це можна судити, спираючись на численні дані очевидців. У тому числі, й тих, хто налаштований не надто прогрузинськи.

Практично всі державні інститути і муніципальні структури функціонували увесь час перебігу конфлікту і у всіх районах. Навіть тоді, коли російська 58-ма армія перекрила головну транспортну артерію, що з’єднує захід і схід країни. Відрізавши таким чином частину провінції від центру.

Війну «08-08-08», мабуть, буде справедливо назвати болісною невдачею самого Саакашвілі. Але так само справедливо можна говорити про успіх створеної ним системи, яка довела свою життєздатність.

Напевно, про війну варто сказати ще. Оцінки тих сумних подій, у викладі російських і грузинських політиків та медіа відрізняються радикально. Що загалом і зрозуміло. «Розстріл сонного Цхінвала» чи «Вимушений захист грузинських сіл, які зазнали нападу»? «Грузинські агресори» чи «Російські агресори»? «Боягузлива втеча безпорадної грузинської армії» чи «Героїчна оборона та організований відступ»?

Я не був на тій війні. І вже через це не маю права давати власних оцінок. Хоча розумію, що будь-який свідок не може всього бачити, а будь-який учасник — не може всього знати. Та мене непокоїть, що Україна покірно сприйняла нав’язане ззовні «чорно-біле» сприйняття того, що сталося в серпні 2008-го. У нас точно так само героїзують одних і демонізують інших.

Для чого осмислення тієї війни нам? Вона вплинула не тільки на грузинсько-російські відносини. Вона (хочемо ми собі в цьому признаватися чи ні) змінила ставлення багатьох з нас до Грузії і до Росії. До країн, народи яких, наскільки різні, настільки ж і однаково близькі нам. Щоб ті події стали трохи зрозумілішими, пошлюся на думки людей. Двох росіян, чия репутація в автора цих рядків викликає повагу, а слово — довіру.

Аркадій Бабченко, письменник, публіцист, ветеран двох чеченських кампаній. Його воєнні репортажі для «Новой газеты» і записи в онлайн-щоденнику в серпні 2008-го були позбавлені слізливої патетики і книжної героїки…

«Начиная от Алагира, дорога забита военной техникой. Идет 58-я армия. По-моему, вся. Колонна растянулась километров на шестьдесят, если не больше. Много поломавшейся техники. По дороге насчитал штук десять перевернувшихся машин. Все как обычно — техника в говенном состоянии…

Головы не поднять. Под таким огнем я еще не был… Нам противостоит мощная профессиональная армия, хорошо оснащенная, с тяжелым вооружением… Вчера сбили нашу очередную «сушку». Какое на хрен «мы на подступах к Тбилиси?..

О потерях среди жителей Цхинвали ничего сказать невозможно — сведений просто нет, своих погибших родственники забирают сами. Но не тысячи — точно. В районе 12-й школы погибли восемь человек. Пытались
уехать из города на легковушках, были расстреляны и сожжены…

Грузинских пленных никто не бьет, дают воду, еду, бушлаты на ночь. Это обычные мужики, резервисты. Они говорят, что за уклонение от мобилизации дают четыре года тюрьмы. Сдавать их собираются кому угодно, только не осетинам — убьют сразу…

В грузинских селах на Транскаме горит все. Оставшихся грузинских военных осетины ищут по подвалам и стреляют на месте. Эйфория разрушения и разграбления — тащат абсолютно все, от автомобилей и мебели до баранов в багажнике. Южную Осетию Грузия потеряла навсегда, это очевидно. Ненависть абсолютная. Тем более после того, как Цхинвал фактически уничтожен. Сейчас туда понаехало много «левых» — именно пограбить…

По Первому каналу был показан фильм «08.08.08. Война в прямом эфире». Я конечно, понимаю, что работа пропагандистов — это пропаганда, а не журналистика. Но нельзя же так-то, в конце концов…

Никаких «грузины едят осетинских детей» или «осетины пьют кровь беременных грузинских женщин» здесь не будет… В таких войнах обе стороны одинаково быстро докатываются до мерзости. Но это совсем не значит, что мерзка вся нация — та или другая. Ублюдки были всегда, везде, на любой войне и в любой стране. Если грузины хреначили градом по городу, полному женщин и детей — это факт. Если осетины жгут грузинские села — это факт. Но обобщать не будем…»

Ці враження можна вважати суб’єктивними, але в них — спроба піднятися над міфами і штампами. І досить чесна оцінка війни, дана людиною, яка знає про неї не з пропагандистських сюжетів.

І ще одна довга, але, сподіваюся, виправдана цитата.

Лев Рубінштейн, письменник і публіцист, так описав свою поїздку в Грузію через два роки після війни…

«Я с радостью убедился в том, что русский язык по-прежнему ассоциируется в этой стране скорее с Пушкиным и Толстым, чем с Путиным, Медведевым и 58-й армией…

Я все время вспоминал одного упертого виртуального идиота, которому в ответ на его злобные и необычайно глупые наскоки на Грузию и грузин, я посчитал нужным сообщить, что я вот как раз собираюсь в Грузию. И что, мол, там передать? «Передайте им, — ответил упомянутый угрюмый идиот, — чтобы учили русский язык. Пригодится». Имелось, как я понял, в виду, что этот виртуальный боец невидимого фронта вот-вот въедет на сверкающем бронетранспортере на улицу Руставели, где ему будет удобно, чтобы мирное и немирное население говорило с ним именно по-русски, а не на «туземной тарабарщине» или, пуще того, на натовском English. Да говорят они по-русски, дорогой дурачок, и без твоих рекомендаций. Не изволь сомневаться. И многие из них говорят на нем куда лучше, чем ты. И, слава богу, не о том, о чем ты…

На рынке пожилая женщина, торговавшая грецкими орехами, услышав нашу русскую речь, спросила, откуда мы, не из Киева ли. «Из России», —сказали мы ей. «Милости просим в Грузию», — сказала она, но все же, подняв кверху палец, прибавила: «Только не надо воевать».

Грузини не приховують особливо теплого ставлення до України. Але й антиросійських настроїв я в республіці не помітив, хоча багато читав про подібне в російських ЗМІ. І це, схоже, ще одна прикмета нової Грузії.

«Після війн 90-х ненависті було більше. Ми втомилися від неї», — признався немолодий таксист, який підвозив мене. Ми проїжджали перехрестя, з нами порівнялася поліцейська «тойота». Молодий вартовий порядку помахав таксистові рукою. «А ти звідки?» — поцікавився в мене таксист. «З Києва», — відповів я, напружено очікуючи запитання про даїшників у кущах. «У вас теж усе вийде», — несподівано сказав чолов’яга, широко усміхаючись.
Я кивнув.

http://dt.ua/articles/82187