Українська оселя (садиба)
Оселя – це середовище, де всі його складові частини підігнані під конкретні побутові потреби людини. Все – від печі до околиці – створювалося як загальне предметне ціле.
На Волині оселю називають як “обійстя“, в Карпатах – як “осередок“. Літера «О» починає всі позначення середовища в різних мовних групах, отже можна припустити, що вона символізує завершеність і замкнутість. Оселю годилося в старі часи обставити високою загатою: затишно й тепло від неї взимку.
Народні майстри минулого знали, що оселя – живий організм. Він може перешкоджати хазяям, навіть зіпсувати їм життя. А може бути добрим помічником.
Садиба переважно починалася від поля й спускалася до яру (ставка, річки ). Хату, господарські приміщення: комору, льох, повітку, хлів, кошару, криницю зводили посеред садиби, подалі від поля і яру – у розкішному садку. Отож українське село було одним великим садом.
Багато цікавого, оригінального було в будівництві та облаштуванні житла українців.
Хата
Хата, збудована дідовими руками завжди уособлювала певний світ. Разом із садком, вишнями, хрущами, ставком, нарешті, землею і небом. Якщо вірити в те, що душа людська вічна і ми вже колись жили на цій землі, перевтілюючись в іншу сутність після смерті, то саме в цих старих хатах відчувається дух проростання пракореня, причетність до рідної землі, роду і народу.
Хата завжди є і залишається найпершим і найсильнішим оберегом для людини.
“Мій дім – моя фортеця”, – кажуть англійці. Ми не маємо такої афористичної формули, зате можемо блукати в теплі прислів’їв і приказок про свою хату, в гармонії поетичних образів родинного співочого кола, де воєдино злиті сім’я, хата і природа з вишневим садком , вечірньою зіркою, солов’ями і любов’ю.
То ж стару хату, в якій нагло колись обірвалося наше національне життя, слід поставити на кін майбутнього розвою духовності, надії нашої душі…
Для того, щоб велося і жилося добре, щоб усі здорові були, слід вибирати для хати щасливе місце. То цілий ритуал красивий і мудрий. При виборі місця зважалося на те, щоб хата не стояла на колишній дорозі, в заплаві або руслі пересохлої ріки.
Облюбовували місце для майбутньої хати, потай від чужого ока, вже після заходу сонця, назначали чотири кути, робили на їх місці заглиблення. У кожне з них насипали по пригорщі жита. Спочатку – де мала бути покуть, потім – де піч, а далі –де припічок і постіль. Рано вранці до сходу сонця обстежували ті купки зерна. І якщо три ночі підряд ніхто і ніщо не розгребе ті купки зерна, то можна там будуватися, – хороше, сприятливе місце, а коли купки пошкоджені, – то слід шукати інше місце, бо вважали, що це домовик подав знак про те, що йому не до вподоби це місце, і людей, які житимуть тут чекають лише збитки. Ще примічали: якщо десь постійно любить лежати, відпочиваючи, худоба, там і людям буде добре.
Або таке: де мали зводити житло, господар припадав вухом до землі. Добре, коли поблизу пролунає пісня, сміх. Але, якщо почується плач, стогін то нічого й розраховувати на щастя на цьому місці. Не будувалися й там, де вже раз стояла хата. А тим більше, якщо споруду колись спалила блискавка. На межі, на тому місці, де росла бузина, вільха, осика, верба, на роздоріжжі, на могилі, на току не можна ставити хати. І там, де колись стався якийсь злочин (хтось когось убив, хтось повісився, когось зарізали і т.п.), де закопане щось нечисте, бо буде видавати страх, буде товктися, водити. Краще ставити хату на чистому рівному, на цілині, тобто на непорушній землі, де місце тверде, тоді нічого не осунеться.
Не можна було починати будуватися у високосний рік, бо хата спустіє.
Коли ж остаточно вирішували, де стоятиме хата, розпочинали заготовляти дерево, солому, глину – все необхідне для будівництва. Матеріал на хату, зокрема дерево, купували в лісі, крім того, що грім спалив. Не можна було купувати матеріал на будівлю з тієї хати, де були незлагоди чи вимерла сім’я, де велося недобре життя. Якщо весь матеріал для будівництва був зібраний, можна тепер й на закладчини кликати.
Ставити хату годилося навесні і з самого ранку. Закладали всім кутком. Кликали на цю подію родичів, сусідів. Гості і запрошені на закладчини приходили з подарунками. Чоловіки – з борошном, крупами, а жінки – з хлібами, паляницями.
Майстер, насамперед, збивав дерев’яний хрест і закопував його там, де передбачалося поставити у домі стіл.
Хазяїн на чистому новому рушнику клав поруч свіжий хліб, грудку солі. Не сідали обідати, аж поки не прокрутять у першій підвалині дірки і закладуть туди свяченого жита, пшениці і ладану. Їх приносить господиня на чистенькій теплій тарілочці. Майстер усе це своїми руками кладе в отвір, забиває осиновим кілком і каже: “Дай же Господь милосердний, щоб із цієї нової оселі хліб-сіль святий не виводився, щоб хазяїн, хазяйка і дітки маленькі живі-здорові та щасливі були”.
… Сідали обідати. Хазяїн наливав чарку горілки й випивав спершу сам. Потім починав частувати гостей з того кінця, звідки сходить сонце. А люди тим часом бажають добра, достатку родині у новому домі. Потім хазяїн передає пляшку й чарку дружині. Вона так само пригощає всіх. Пообідавши, майстер загортає хліб і сіль у рушник, дякує господарям і береться до роботи, яку розпочав ще зранку. Стають до праці й закладчани, якщо хазяїн не наймав будівельників, а вирішив ставити собі хату сам.
Існували такі народні повір’я:
- Як закладають хату, то не можна упоперек дерево класти, щоб не померти. Коли закладали фундамент хати, то клали на покуття гроші, щоб велися в хаті завжди.
- Будуючи хату, не можна бити по сволоку довбнею чи сокирою, щоб голови в жильців у ній не боліли.
- Коли, будуючи хату, зводять дах, то перев’язують рушниками сволоки – щоб хата була багата.
- Після закінчення будівництва хати обов’язково роблять вінок (або букет) із квітів і ставлять на хаті.
- Якщо людина заходить в новозбудовану хату перший раз, то обов’язково треба щось принести; кладуть на стіл хліб, гроші (хоч копійку), аби в цій хаті велися гроші і до грошей усе.
- Не можна залишати хату на ніч не метену, бо вночі по хаті ходять янголи. Не свищи в хаті, бо когось “висвищеш“ (вибуде з рідної домівки). Якщо в хаті посуд, сволок, скриня, двері лопаються, то це прикмета на те, що буде мрець у родині.
- Не можна виносити сміття з хати. Коли зайшло сонце (бо кусатимуть собаки, бо хата згорить, бо настануть злидні, бо хазяїна “винесеш “ – помре).
- Не можна, зайшовши в хату, стояти, якщо в хаті дівчина, а треба сісти, щоб старости сідали.
- Не обмітай кругом себе, бо не вийдеш заміж (не оженишся).
- Не треба замітати хату від столу до порогу, а треба – від порога до столу, бо не заходитимуть старости.
- Не треба вимітати з-під ніг, бо танцювати не вмітимеш.
- Хто виносить сміття з хати. Того не будуть брати у куми.
Як є дівка в хаті, то хату годиться замітати від порога під піч; а по заході сонця зовсім не годиться мести.
По селах Полтавської, Харківської, Черкаської та ін. областей ще й сьогодні не забули люди давню добру традицію – будувати житло, клуню чи комору гуртом, толокою.
Це напрочуд колективістський, глибоко гуманний звичай. Адже люди йшли працювати гуртом, як правило, до небагатих, котрі потребували допомоги ( в Росії, до речі, цей звичай так і називався – “помочь”).
Просили на толоку також сусідів та родичів. Оскільки в селі чи не кожен один одному то брат, то сват, то кум, тому й сходилися мало не всі його жителі.
Починали рано. Робота йшла швидко і весело. За день “виливали” стіни хати: між дошки клали солому, заливали її розколоченою глиною і добре втоптували. І було то справжнісіньке свято спілкування, людської приязні та щирості. Пісні, жарти, приказки так і сипалися. А надто, коли сідали до вечері, яка була винагородою за совісну працю. Подавали гарячий куліш, галушки та по чарці горілки. Заможні хазяї готували борщ з курятиною чи гусятиною, вареники із сиром та сметаною, млинці із салом. Що вже в кого було. Але, кажуть, не було випадку, щоб обійшлася десь толока без горілки. Того собі не міг дозволити хазяїн ні заможний, ні бідний.
Всі хати крили соломою. Якщо солома не стара, дах не протікав. Такі покрівлі краще захищають від холоду і сонячних променів, ніж вкриті дошками, черепицею або залізом. Хату будували на дві половини: в одній жили, готували їсти, друга – світлиця.
Долівка була земляна.
Система опалення була доброю взимку, тепло і затишно було в українській хаті. Але влітку, коли доводилося топити піч щодня для приготування їжі, в хаті стояла страшна жара.
Але, незважаючи на такі умови побуту, українські хати були завжди чепурні. В усі часи селяни неодмінно намагалися побілити хату до кожного великого свята. Б
Перш ніж запросити на новосілля (входини) гостей, господар дому повинен був сам поселитися в ньому згідно із звичаєм, пустити поперед себе ночувати кота чи собаку – жертву духам дерев чи каменю, з яких зроблена хата. Слід було освятити її свяченою водою і страсною свічкою, першим занести стіл із хлібом-сіллю – на сите, багате життя та ікони.
За уявленнями давніх українців про благополуччя родини дбав і Домовик. Це хатнє божество мешкало переважно на горищі (на лежаку) і мало вигляд дідка, оброслого густою шерстю. А ще Домовик опікувався родинним вогнищем. Тому, коли сім’я перебиралася у нову хату, господиня топила востаннє піч в старій хаті, вигрібала весь жар у чистий горщик і промовляла: “Ласкаво просимо, дідусю, на нове житло“. І в новій хаті висипала цей жар у піч. Проте, давні українці вірили, що Домовик міг і покарати тих людей, які не шанували своїх померлих родичів (не дбали про їхні могили, не поминали), не прихистили подорожнього, не допомогли сусідові, погорільцеві.
Не всяке дерево садили на подвір’ї. Скажімо, береза, дуб, сосна – своєрідні донори. Вони сповнюють людину силою. І, навпаки, осика, каштан, верба, тополя – своєрідні вампіри: забирають з людини енергію.
Калина в Україні – символ рідної землі та дівочої краси й долі. Недарма у прислів’ї сказано: “Без верби і калини нема України“. У кожній сільській хаті на покуті красувався пучечок з червоними гронами. Випещена людською любов’ю, пишалася вона біля хат, колодязів, копанок, ставків, у садках. Народ свідчить: де росте біля колодязя калина, там і вода чистіша.
Наші предки вважали, що вінки цибулі, перцю, часнику відганяють злі сили. Тому в кожній хаті висіли віночки цибулі, пучки часнику, разки перцю.
Ігор Цабієнко
Хата
Старенька хата, наче добра мати,
Короткозоро мружиться на схід.
Здається – їй вже кілька сотень літ,
А хата і не втомиться чекати.
Стоїть собі, пригожа, край села.
Вже посивіла русокоса стріха –
Мабуть таки пережила і лихо,
Тоді, коли молодшою була.
Але мовчить. Не скаржиться – ні – ні!
Ще й усміхнутись може перехожим,
Коли у день ясний, погожий
Промінчик сонця блисне у вікні…
Стоїть цибатий журавель на чатах,
Піднявши дзьоба в небо голубе,
І колиса старенька добра хата –
Вже стільки літ! – онуків і себе.
В. Шаповалов
Хата біла моя…
У дворі – матіола і м’ята,
І хоч скільки часу не мине,
Хата біла моя, біла хата,
Завжди кличеш до себе мене!
І які б не були лихоліття,
У якій би не був стороні,
Мальв дитинства розквітлих суцвіття
Не забути ніколи мені…
Лад у хаті розмірений, звичний,
Скриня, покуть і рідний поріг,
Хліба свіжого запах закличний –
Хата біла – то мій оберіг!
Оберіг, який завжди зі мною,
У яких би не був я краях,
Підпира мене хата стіною
У нелегких життєвих боях…
Хата біла моя, біла хата,
Повертаю до тебе не раз:
У дворі – матіола і м’ята,
А на тині цвіт мальв не погас.
Поріг
Через поріг в хату заходять. Через поріг з хати виходять. Поріг переступають з добрими намірами, а буває, й з лихими. Господарі хати поріг шанували, просили його “перечепити” тих, хто з бідою до них йде.
Існують такі повір’я про поріг:
- Не можна ввечері виходити за поріг, якщо учується, ніби хтось гукає, бо покинеш свій дім.
- Не можна переходити поріг хати однією ногою взутою, а другою босою, бо не оженишся або не вийдеш заміж.
- На порозі не можна нічого рубати, бо шкодитиме худобі.
- Не можна подавати через поріг руку товаришеві чи комусь іншому, бо будеш з ним сваритися.
- На порозі гріх що-небудь робити, бо не буде воно так, як хочеш.
- Не подавай води через поріг, бо не оженишся (не вийдеш заміж).
- Не можна перемітати сміття через поріг, бо виметеш когось із сім’ї.
- Не мети через поріг сміття, бо погані люди прийдуть.
- Через поріг ніколи нічого не давай, бо сам просити будеш.
- Не стій на порозі, коли їси, бо станеш роззявою.
- Не треба дівчині перемітати нічого через поріг, бо хлопці не любитимуть.
Сволок
Ввійшовши в хату, відразу кидається в очі брус зі стовбура дуба чи липи, на якому держиться стеля. Це сволок (або ще “бальок”, “трам”) символізує собою міцність, довговічність оселі. Добрий сволок часто переносили зі старого житла в нове. На сволоку, як правило, писали дату побудування хати, рік народження її господаря.
Звичай робити написи на сволоку свідчить про те, що українці поважали писемність. Вирізьблені або намальовані на ньому знаки – сонця, хрести, квіти, птахи, місяць та зорі – мали оберігати дім від злих сил, а також розкривають уявлення наших предків про світобудову та космос.
За народними повір’ями, коли снилося, що в хаті сволок відсутній або тріснув, то це віщувало хворобу або смерть. І навпаки, на довге життя і добре здоров’я піднімали куми до сволока немовля, збираючись на хрестини в церкву.
Перед Великоднем страсною четверговою свічкою писали насволоку хрест – як оберіг від грому, а на Водохрещу – крейдою або наліплювали хрест із тіста, замішаного на свяченій воді, – від нечистої сили. І поки стояла на землі хата, сволок надійно захищав усіх, хто проживав у ньому.
Піч
Піч в Україні – споруда з цегли або каменю, призначена для опалення приміщення, випікання хліба та інших виробів, варіння страв, напоїв та ін.; символ неперервності життя; персонаж фольклору.
Наші далекі предки обожнювали вогонь і вважали піч його захисником, адже в ній “жив” вогонь. А вогонь – то символ сили, життя, чистоти, світла. Домашнє вогнище осмислювалося як символ неперервності роду, людського життя взагалі. Не випадково схожі слова “дим“ (одна із назв вогнища) і “дім“ – житло. Піч служила українському селянинові тричі: для опалення житла і як тепле спальне місце, для приготування їжі, для випікання хліба. До неї ставилися як до священного предмета, шанували, тримали в чистоті. Тому піч розмальовували, прикрашали кахлями. При печі, як і при жінці чи дитині, як і перед образами, не можна лихословити (“Сказав би, та піч у хаті”).
Пізніше, у ХІY-ХY ст., піч увійшла як поетичний символ до української народної обрядовості. Піч оспівували у весільних піснях.
Протягом віків створилася ціла система звичаїв. обрядів, ритуалів. Піч і хатні предмети (кочерги ,коцюба, рогачі, хлібна лопата) за народними повір’ями могли відводити зло, очищати, нести добробут. Ось деякі приклади звичаїв, повір’їв, прикмет, обрядів пов’язаних з піччю:
- Щоб дитина росла здоровою й заможною, після хрещення її клали на кожух на ніч.
- Під час сватання дівчина повинна була стояти коло комина печі й колупати глину, сором’язливо опустивши очі.
- Під час приготування у печі їжі заборонялося грюкати дверима, кричати.
- Прибирання світлиці треба було робити від дверей до печі, а не навпаки, причому сміття з хати не виміталося на вулицю; його згортали докупи, а потім спалювали в печі.
- Вірили, що в хатньому смітті зберігаються “залишки людей“, їхній слід, який віддає саму людину під владу інших.
- По сміттю ворог міг нібито зурочити й самого господаря. Тому сміття не виносили, що зафіксовано й у фразеологізмі “сміття з хати не виносити“.
- Хлібна лопата й коцюба, викинуті з хати на подвір’я під час сильної зливи так, щоб упали навхрест, відводили град.
- Хазяйка на Василя ходила “лякати” кочергою курей, щоб добре неслися.
- Зібране на Івана Купала зілля підвішували на ніч у комин, щоб набрало цілющої сили.
- Коли поверталися з похорону, помивши руки, притуляли їх до печі, щоб покійний не ввижався, а ще зазирали у комин.
- Аби запобігти пожежі під час сильної грози, у піч кидали кілька гілочок свяченої на вербну неділю верби.
- Як сухі дрова горять та почне пищати – то вороги говорять.
- Коли піч витоплена, і в неї кладуть два поліна до наступної топки – щоб мати на чому на той світ ріку перепливати.
- Не можна заносити до хати горицвіт – пожежа буде.
- Коли приємні гості йдуть з хати, того дня сміття не виносять, щоб добрі гості не переводилися.
- Не можна на печі взуватися, бо мати помре.
- Як саджають хліб у піч, то треба закрити двері на клямку (заклямкувати їх), аби ніхто не виходив і не заходив до хати, бо як зайде хто або вийде на голу піч, то людина ця буде голодна, а в сім’ї – злидні і нестатки.
- Ніколи на ніч не лишали піч порожньою: закладали в неї сирі дрова, щоб підсохли для наступного дня або ставили холодну воду трохи підігріти.
- Особлива роль відводилася печі у весільній обрядовості. Щоб сватання було щасливе, свати видобували з печі шматок цеглини й тримали його в кишені. Також було прийнято свата садовити перед піччю.
Стіл
Стіл у хаті споконвіку був своєрідним олтарем та жертовником, за яким відбувалися всі обряди сімейного та календарного циклу.
“Хай буде щедрим ваш стіл“, – кажуть, бажаючи комусь достатку в домі, бо стіл і дім здавна поняття нерозривні. В Україні був такий звичай: закінчували будівництво хати і першим заносили до неї застелений стіл, на якому лежав хліб. Ще в праслав’янські часи з’явилася традиція трапезувати за одним столом на знак взаємного миру та дружби.
- На покуть – почесне місце за столом – невдовзі після народження клали немовля: щоб росло здоровим і в достатку.
- Через стіл молода подавала нареченому хустку, засвідчуючи свою згоду на шлюб.
“Тихо стіл стоїть, на нім хліб лежить”, – так починалося замовляння від крикливців.
- Під Новий рік гуцули обмотували ніжки стола ланцюгом, щоб худоба не розбігалась на пасовиську.
- На Святвечір на столі залишали на ніч кутю, а в поминальні дні – коливо, щоб могли пригоститися предки.
- На стіл не можна було сідати (“чиряками обсипле“), залишати на ньому на ніч ножа, сірники, класти ключі. Вважалося, за це можуть образитися домашні божества.
- Не можна сідати за стіл у шапці, бо стіл – це пристол.
- Не годиться стукати по столу ложкою або ножем, бо буде сварка.
- Не можна пригощати на незастеленому столі, особливо дівчину, бо чоловік її буде лисим.
- Не можна сідати на стіл, бо, коли буде весілля, коровай трісне .
- Не можна сідати їсти на куток стола, бо не вийдеш заміж (не оженишся).
- Не можна виходити з-за столу іншим боком як сідав, бо дружина помре.
- Не годиться класти ключі на столі, бо будеш забувати.
Покуть
Покуть (покуття, святий кут) – в українській селянській хаті – куток, розміщений по діагоналі від печі, та місце біля нього. Тут концентрувалися домашні предмети, яким люди надавали значення найвищої цінності в сім’ї.
У почесному кутку повсякчас був божник: висіла ікона Ісуса Христа. Для неї спеціально виготовляли більшого розміру вишитий рушник, який у народі називали божником. Його обидва кінці сягали лави. А іноді кінці рушника збирали в збірки й перев’язували, щоб у такий спосіб надати найпочеснішій іконі ілюзорної урочистості й святості. Окрім буденних були й святкові рушники-божники, їх вішали на великі празники. Під іконою висів каганець, подібний до панікадила. У свята та під час спеціальних відправ чи молитов, переважно на Святвечір і всеношну, його запалювали – щоб ангели прилітали до оселі. Звичай вимагав мати в господі ікони Богородиці, Святої Трійці, Неопалиму Купину, а також Миколи Угодника, Юрія Святого, Пантелеймона та ін.
Тут, як правило, стояв стіл, накритий скатертиною, і хліб-сіль, які символізували нашу прадавню українську гостинність. Це місце з давніх давен вважалося святим.
На Полтавщині покуть прикрашали вишневими гілочками, паперовими та живими квітами, травами (васильками, черемхою, м’ятою, барвінком). За образами ставили пляшки із свяченою водою, клали клечання. Вірили, що душа покійника перебуває від трьох до сорока днів саме на покуті. Там же нібито любили перебувати й ангели.
За народними традиціями покуть обов’язково має бути “обличчям до сонця“. Це означає, що застільне вікно, біля якого й розміщали традиційний кут, робили на схід. Відтак його ще називали покутнім вікном. В одній з народних пісень, присвячених Тарасу Шевченку, мовиться:
Зачинилося в Україні
Покутне віконце –
Заховалося під землю
Українське сонце,
Умер кобзар …
Покуть був постійним місцем, де, починаючи з обжинків і закінчуючи наступними зажинками, стояв пучечок колосків як символ достатку. З його зерен, освячених у церкві, робили перший засів. А в жнива, закінчивши жати останню загінку, робили вінок з дорідних колосків, обрамляли його польовими квітами та кольоровими стрічками й несли до хати, хрестилися до образів, дякували богові й польовим духам за щедрий урожай. Потім казали: “Хай ніколи не переводиться жито й пшениця та всяка пашниця в нашому домі!“
Тут же, на покуті, ставили й макову квітку, посвячене на Маковія зело і гілочки верби, страсну свічку та паляницю з водою, принесену з Водохрещі. Ці атрибути відігравали особливу роль у сільських родинах – якщо хтось хворів, то давали напитися свяченої води, нею витирали хворі місця, скроплювали вулики з бджолами, людей, які вирушали в далеку дорогу.
Виганяючи вперше на весняний випас корів, господарі брали з покуття гілочку і, підганяючи нею тварин, примовляли: “ Щоб не губила череди і домівки, не кусали тебе оводи, мухи і вовки та справно принось додому молоко“.
Найпочеснішим гостям обов’язково пропонували сідати біля божниці. Тут проходило майже все життя людини – від народження і до смерті. Коли з’являлася в родині дитина, то першу купіль робили на покуті. Тут мав стояти й обрядовий горщик каші, коли справляли хрестини, а поруч садовили накликаних батьків і бабу-повитуху.
Під час весілля молодят та їх хрещених батьків також вшановували на почесному місці. Біля божниці зберігався вінець, коли справляли весілля батькам. Традиційно в Україні , коли батьки одружували останню дитину, а попередні одружені вже діти жили в парі та злагоді, третього дня організовували обряд “весілля для батьків“. З цієї нагоди плели спеціальний вінок з колосків тат квітів, урочисто одягали його на винуватців дійства і запросивши до покуття, ділили коровай. Вінець, а саме так зветься цей атрибут, що символізує виконаний перед народом обов’язок – виховати й подружити дітей, – мав самостійно стояти чи висіти на покуті, доки в хаті жили ці господарі.
І коли помирала людина, її також клали головою до покуття й божниці, запалювали свічку. Це був останній перепочинок небіжчика.
До речі, в українців існував прекрасний звичай вшановувати предків. Називався він “вечеря для дідів“. Чотири рази на рік члени роду запрошували своїх близьких і далеких пращурів – небіжчиків “на вечерю“. Для цього готували спеціальну страву – коливо, ставили його на стіл або на покуть, клали ложки – “щоб їхні душечки повечеряли і не гнівались на нас сущих“. Найурочистіше робили це напередодні Різдва й Великодня.
Подібний обряд здійснюють на дев’ятий, сороковий день та в річницю пам’яті про небіжчиків.
У годину розпачу й тривожних передчуттів люди не обминали нагоди помолитися до покуття. Богомольні люди щоранку й щовечора, ставши на коліна. Зверталися до Всевишнього за поміччю й благословенням. Вважалося за святий обов’язок – заходити до хати, знімати чоловікам головний убір і хреститися до божниці.
Покуття – це образ великого художнього змісту, в якому втілено й історію, і світогляд. І насущні потреби. Це народний духовний пам’ятник хліборобству.
http://dostupne-zhitlo.com.ua/statti-istorija/stattja-istorija-ukrainska-oselya.html
Loading ...
European Green Party
0